"Знаєте чим мені подобається "картонковим протест" на Дерібасівський? Молодь набирається досвіду. Негативного досвіду. Колись вона зрозуміє, що формат майдану минув, діють інші більш спроможні чинники. Можливо почне розуміти, що "війна ресурсів" вимагає об'єднання, партій, програм, а не тільки тимчасових спільнот за кумира."
Дерібасівська, субота, дев'ятнадцята година. Молоді люди тримають картонні плакати. Хтось про демобілізацію, хтось про корупцію в міськраді, хтось про збереження історичної забудови, хтось про повернення міністра в кабінет, хтось про полонених. Повз ідуть туристи, фотографуються з голубами, купують морозиво. Протестувальники стоять півтори години, згортають плакати й розходяться. У Telegram-каналі — двадцять фотографій, тридцять репостів. Завтра про це ніхто не згадає, крім групи підтримки.
Саме це мається на увазі під словосполученням «картонковий протест». І саме тут починається найважливіша розмова - не про те, чому ці прекрасні люди вийшли, а про те, чим цей вихід стане для них через п'ять, десять, п'ятнадцять років.
Негативний досвід, як навчальний план працює. З одного боку, фраза «молодь набирається негативного досвіду» звучить цинічно. У ній чується мало не зловтіха: мовляв, нехай постоять, повчаться, обпекуться. Але якщо відкинути емоційний шар, залишається тверезе спостереження: політична зрілість не народжується з перемог. Вона народжується з поразок, які вдалося проаналізувати.
Учасник «картонкового протесту» на Дерібасівській проходить кілька етапів:
1. Ейфорія єдності - здається, що сам факт виходу на вулицю вже є дією.
2. Розчарування - нічого не змінилося, міськрада не здригнулася, губернатор не звільнився, міністра не повернули.
3. Критична рефлексія - чому не спрацювало? Що треба було зробити інакше?
4. Пошук інструментів - перехід від символічного до інституційного.
Більшість зупиняється на другому етапі. Вони кажуть: «Протести не працюють» - і випадають з політичного життя. Але найцінніші проходять далі. Саме вони через роки стануть депутатами, юристами, громадськими активістами з розумінням того, як влаштована система, а не лише як вона виглядає з площі.
Формат майдану: інструмент, що вичерпав себе!? Майдан 2004 і 2014 років створив в українській політичній культурі стійку ілюзію: достатньо вийти на вулицю у великій кількості - і влада впаде. Це спрацювало двічі (хоча і з різними наслідками), і це закріпилося як міф.
Але майдан - це не стратегія. Це тактика. Вона ефективна в момент кризи, коли влада втрачає легітимність, а суспільство перебуває в стані емоційного сплеску. Майдан - це штурмовий інструмент, а не спосіб управління. Він здатний знести, але не здатний нічого збудувати.
Сучасна Україна перебуває в іншій фазі. Країна воює. Ресурси обмежені. Час стиснутий. У цих умовах «вийти з плакатами» - це все одно, що прийти на пожежу з малюнком вогнегасника у зручний для себе час.
Війна ресурсів - так це варто називати. Ідеться не лише про зброю, гроші чи міжнародну підтримку. Ідеться про людський капітал, інституційну пам'ять, адміністративну спроможність, інформаційну стійкість. Усе це не здобувається на площі.
Окрема проблема - персоналізація протесту. «Тимчасові спільноти за кумира» - це здається зручно. Кумир дає готовий наратив, готовий образ ворога, готову емоційну підтримку. Не треба думати, не треба виробляти власну позицію, не треба брати відповідальність за складні рішення. Досить бути «за» або «проти» людини.
Але кумир - це точка збору, а не точка опори. Він може зникнути, зрадити, помилитися, загинути. І коли це стається, спільнота розпадається, бо трималася не на ідеях, а на обличчі.
Справжня політична суб'єктність починається тоді, коли замість питання «за кого ми?» з'являється питання «за що ми?». І відповідь має бути не гаслом, а документом. Програмою. Переліком конкретних кроків, термінів, відповідальних, джерел фінансування.
Це нудно. Це складно. Це не збирає лайки. Але саме це відрізняє політичну силу від натовпу.
Заклик до об'єднання звучить пафосно, але на практиці об'єднання - це процес переговорів, аргументів, пропозицій, поступок і компромісів. Це вміння відмовитися від частини власних амбіцій заради спільного результату. Це готовність працювати з людьми, які тобі не подобаються, але поділяють твої цінності. Так, не подобаються.
Українська політична культура хронічно хворіє на невміння об'єднуватися. Кожен лідер хоче бути головним. Кожна партія хоче бути єдиною. Кожен проєкт хоче бути унікальним. У результаті - десятки дрібних структур, які конкурують між собою більше, ніж із противником.
«Війна ресурсів» - це ще й війна проти власного Его. Об'єднання - це не злиття в єдиний організм, а координація дій різних організмів заради спільної цілі. Це складно, але це єдиний спосіб перемогти в умовах, коли ресурсів менше, ніж викликів.
Що робити з «картонковим протестом»? Не зневажати. Не висміювати. Використовувати як відкритий навчальний майданчик.
Ті, хто стоять сьогодні з картонками на Дерібасівській, завтра можуть стати:
📍юристами, які грамотно оскаржують незаконні рішення влади;
📍журналістами-розслідувачами, які розуміють, як працює система зсередини;
📍депутатами місцевих рад, які приходять не «порулити», а працювати з бюджетом і регламентом;
📍громадськими активістами, які вміють тиснути на владу не лише вуличними акціями, а й судовими позовами, адвокаційними кампаніями, міжнародними механізмами.
Але це станеться лише за однієї умови: якщо поруч із ними будуть ті, хто пояснить, що картон - це не кінцева точка, а початкова. Не «проти», а «за». Не «звільнити», а «створити». Не «кумир», а «програма».
Протест - це школа, а не ціль. Це симптом. Симптом того, що суспільство ще не виробило дієвих механізмів політичної участі, а молодь ще не навчилася перетворювати емоції на інституції.
Але це також і зона росту. Кожне покоління проходить свій шлях: від наївної віри у всемогутність вулиці до розуміння, що справжня боротьба ведеться в кабінетах, судах, бюджетах і партійних списках.
Майдан закінчується не тоді, коли розійшлися люди. Він закінчиться тоді, коли його учасники зрозуміють: барикада - це лише один з інструментів, і далеко не найпотужніший. А протест, це лише формат для привернення уваги до проблеми.
А ті, хто пройде цей шлях до кінця, вже не будуть стояти з картонками. Вони сидітимуть за столами, де ухвалюються рішення. І це буде найкращим результатом їхнього «негативного досвіду».
Нехай буде так!©
Дякую за увагу!
Сергій Сарафанюк, Одеса
#картонковийпротест #суспільство #СергійСарафанюк #Одеса #досвід #психологіяпротесту #молодь
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma