🌿Враховуючи обмеження нашого тимчасового перебування в цьому буремному Світі, вважаю для себе безглуздим обговорювати вже знесені пам'ятки і ті що ще будуть прибрані з громадського простору найближчим часом. Частіше за все, ті хто запитують - "чому" і досі вважають, що ми йдемо до того, що закінчиться війна тай усе буде, як раніше. Може буде трохи гірше, але повернеться. Ні, не буде вже ніколи!
👉Комеморацію історичної пам'яті, яка відбувається в Україні треба сприймати, як вимушений крок держави, що не лише була під дією російської імперії, радянського союзу з тими болючими наслідками для багатьох поколінь. Ми бачили десятки років повільний та досить толерантний процес декомунізації та деколонізації. Саме повномасштабне вторгнення спонукало до рішучих змін у політиці пам'яті. Для когось, це болючий процес усвідомлення свого старого/нового культурного простору.
📍Замість гасел про необхідність формування української політичної нації відбувається процес трансформації культурного, історичного, мовного, релігійного простору. Так, це іноді виглядає не дуже привабливо, бо кожна історична постать має різні етапи життя та іноді різні прояви у своєму часі. Нове покоління читає інші книжки і частіше за все не може усвідомлювати контекст тих часів. Там, де попередні покоління сміялися, нові не бачать нічого смішного. Трагічність подій теж через століття має інші сенси та забарвлення. Щоб Україні вижити, як Державі, наступні покоління матимуть інших героїв, інший культуровий простір ніж ми.
📍Цей процес неминуче супроводжується конфліктом інтерпретацій, де старше покоління часом відчуває втрату звичних орієнтирів, а молодше – нетерпіння до всього, що нагадує про «русскій мір». Однак саме ця напруга є ознакою живого організму нації, а не законсервованого музею. Тому комеморацію варто сприймати не як акт вандалізму чи знищення минулого, а як болісну, але необхідну хірургію історичної пам’яті. Ми видаляємо метастази імперських міфів, щоб залишити здорову тканину власної історії - з її звитягами й трагедіями, складними постатями та неоднозначними вчинками. Це шлях до дорослої національної свідомості, здатної витримати правду про себе без самообману й без огульного заперечення. І хай цей шлях не завжди естетичний чи політкоректний - він дає шанс на справжнє майбутнє, де українська державність спиратиметься на міцний, очищений від чужорідних нашарувань фундамент.
🪢Ми дорослішаємо, як Держава, розуміючи, що наступного разу за нашу безпеку може ніхто не заплатити. А наступний раз відбувається, як ми бачимо, бо мир не вічний.
📍Тож комеморація в Україні - це не примха чи ідеологічний каприз, а жорстка необхідність самозбереження. Коли снаряди розривають не тільки бетон, а й спільний з агресором культурний код, зволікання стає зрадою. Ми будуємо новий пантеон героїв не тому, що старі були всі погані, а тому що війна безжально розставляє акценти: чий прапор на вашому щиті, чиєю зброєю вас убивають. Пам’ять стає зброєю. І поки тривають бої на сході та півдні, кожен радянський пам’ятник, що залишився на площі, — це не історія, це ворожий окоп у головах. Тож болюча, незграбна, подекуди надто гарячкова робота з очищення простору - це інвестиція в те, щоб наступне покоління українців воювало не з власною тінню, а з чітко окресленим зовнішнім ворогом. І хай цей процес має свої жертви та помилки, альтернатива йому - повільне розчинення в імперському болоті, яке вже поглинуло сотні інших народів.
📍Ми обираємо біль дорослішання. Тому що тиха, задушлива «толерантність» до колоніального минулого сьогодні дорівнює смерті - нашої смерті.🙆🏻
Дякую за увагу, Друзі!🫂
Сергій Сарафанюк, Одеса
#комеморація #історичнапамять #Одеса #Україна #культурнийпростір
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma