У вас бувало так, що десь побачили або почули, а потім кинулися, а його вже нема? А через багато років знову виникає, але якесь куце, а ви ж точно чули-бачили зовсім інакше…
Хай там як, але у збірці "Друга світова: роздуми через вісім десятиліть" (К.: Дух і Літера) зібрано монологи та нариси учасників онлайн-марафону, проведеного видавництвом "Дух і Літера", Українським інститутом національної пам’яті та каналом Ukrlife.TV до 75-річчя закінчення Другої світової війни в Европі у травні 2020 р. Кажуть, ці тексти представляють сучасні підходи до історії тієї війни та місця в ній України, хоча насправді вони нагадують про клясичну ситуацію, яка складалася протягом радянських десятиліть і вийшла назовні лише у 90-х, коли на сторінках журналу "Український Засів", що його редагував автор сих рядків, регулярно оприлюднювалися матеріяли воєнного лихоліття. (І мова навіть не про те, що для України початок Другої світової – це звільнення від більшовизму, а перемога Радянського Союзу в ній – це повернення чергової окупації).
Скажімо, були серед згаданих "засівних" матеріялів славнозвісні тексти Аркадія Любченка, про які 50 "радянських" років мовчали, потім заговорили, а потім знову замовкли на невідь скільки вже "українських" років. Утім, для більшости сучасних істориків такі відомості – це не істина, яку відстоювали українські державники в часі Другої світової, а лише "частка правди". Наприклад, Ярослав Грицак у вступі до збірки так і пише, згадуючи, як у перші місяці війни Сталіну доносили, що українці масово зраджують і зустрічають німців із хлібом і сіллю: "В цьому була частка правди, бо українці пам’ятали голод 1933 року та вважали, що прихід Гітлера буде для них якоюсь мірою спасінням від Сталіна".
Насправді ж щира правда стоїть за тими, хто у ті роки, як, наприклад, харківський письменник Дмитро Нитченко, уникав мобілізації чи тікав з фронту додому, промовляючи: "За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?"
А взагалі за усіма цими аналізами, спогадуваннями і дискутуваннями щодо "коляборантства" стоїть тінь самого лише Аркадія Любченка, який, подивляючи ігрища у затишку тилу численних полуведьок, полторадурацьких та інших кланових шавок, глузливо зауважував у своєму "Щоденнику" 1941 року: "Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: "Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду! "Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа!"
Тим часом вже наші автори у згаданому збірнику, як попереджає анотація, звично пропонують багатовимірну перспективу "присутности" Другої світової в нашому сьогоденні, розповідають про те, "яких змін від 1945 р. зазнала глобальна система цінностей; як досі відчуваються втрати і не загоюються рани, завдані багатоетнічній палітрі Центрально-Східної Європи; як формуються культури пам’яті про війну та чому незасуджені злочини минулого творять підґрунтя нових кривавих конфліктів".
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma