#крихти #хочу_писати #чому #розшукую
Цікава річ: ніколи не думала про те, щоб написати книгу. Якийсь коментар до події, що зачепила, невеликий допис про захід, що готуємо, або звіт про результати заходу, що вже минув... Але велику історію? Навіть думка така не залітала до моєї голови!
Потрапила на Тренінг з написання та редагування текстів (блогів) у Східноукраїнський центр громадських ініціатив.
Дякую прекрасній Юлія Оскольська , за саму ідею та приплив незвичайного натхнення та мужності. Чи неймовірного нахабства та самовпевненості.
Отже, я подумала: «А чом би й ні? Хто краще за мене розповість як зник розвідник, що мав купу друзів-високопосадовців. І як то, спробувати розшукати людину, що зникла у війні».
Чом би й ні?
Тим більш можна викладати клаптики історії, саме так, як вони йдуть в голову. А вже потім...
Потім можна зібрати все до купи, і подивитись що з того вийде. Здається це цікаво. Що найменш мені.
Спробую.
Він розплющив очі. Жінка. Гарна. Люда? Що ти робиш в цьому пеклі?
Ні, того не може бути!
Кліпнув очима.
Жінка. Гарна. Чужа. Взяла за руку. Вимірює пульс.
- Закінчуйте, бо помре. Ви зламали йому ребро. Зліва.
Він тут. Він в пеклі. Вона ні.
Все добре!
Він стояв колінами в снігу. Руки скуті кайданками за спиною. Коліна вже змерзли.Сніг під ними спершу розтанув, а тепер взявся гострою людяною корою.
- Холодно, блін!- подумав він.- Дебіл, ти ж зараз помреш. Що тебе бентежить. Як до цього дійшло?
Голова крутилася. Підтошнювало. Навіть крізь носову хустку до носа пролазив солодкуватий запах. Запах мертвих тіл. Запах смерті.
Я вперше в моргу. Мені страшно...
Сергій зник 22 листопада. Вісімнадцятого отримав наказ на перевод, якого так чекав. Літав як на крилах. Держав дулю в кишені що до рвотного. Двадцять другого, в суботу, ввечері повинен був виїхати додому, до Києва, а вже в понеділок вийти на нове місце служби.
Повинен був вийти, але...
Отже, чи варто починати?
— с Вікторіей Солодухіной и Vic Soloduhina.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma