Отже, питаєте, як пережити бентежні часи? Герої цієї книжки мають одну-єдину не дуже шановану відповідь: жити! Причому не виживати, як це подавала радянська пропаганда про період німецького визволення українських теренів з-під більшовиків часів Другої світової, а саме жити – повноцінним життям, а не тим, на яке прирекла колишня (радянська) влада, знищивши після себе всі його ознаки. Висадивши на повітря всі більш-менш пристойні будівлі, знищивши мости, отруївши цілі міські райони, про що знаходимо свідчення у багатьох спогадах, щоденниках і мемуарах очевидців. Однак, після відходу совєтів українці знову все відродили – школи, театри і кіно працювали, ресторани і перукарні відвідували, стадіони були заповнені, про що й мова у дослідженні Володимира Гінди "Спорт в Україні під нацистською свастикою", яке ґрунтується на матеріалах тодішньої преси України, а також на мемуарах і спогадах учасників тих подій.
А що було робити? Вбитися головою об стінку через те, що евакуаційних талонів на всіх не вистачило, бо й наміру такого радянська влада не мала – евакуювати ще когось, когось, окрім своїх партробітників (у тому числі, в літературі й мистецтві)? Тому – жили, вчилися, ходили на футбол і навіть кохалися з молодими німецькими вояками, уявляєте? Недаремно ж у місцевому художньому музеї висіла улюблена совєтами картина Ярошенка "Всюди життя" про арештантів, які хлібчик голубам з-за ґрат кришать. Ну ось наразі не за ґратами, а "під нацистською свастикою" довелося хліба поїсти – про що й чергова ромова про цей буремний період української історії. Тож у книжці, як попереджає нас передмова, "відображено маловідомі сторінки спортивного життя на території окупованої нацистами України під час німецько-радянської війни". І не лише про «матчі смерті» та ігри у піддавки, коли спеціально набиралися команди з українських аборигенів з гаслом «хто далі б’є, той краще грає».
Варто, знов-таки, нагадати, як у ті самі часи до прифронтового Харкова завітав відомий письменник Улас Самчук. Нотатки з цього чотириденного візиту він видрукував у своїй тодішній газеті "Волинь", а вже аж у 1992-му їх вперше передрукував харківський журнал "Український Засів" під редакцією автора сих рядків. У дещо зміненому вигляді вони також увійшли до спогадів Самчука "На коні вороному". "На третьому році війни ви несподівано аж у Харкові бачите ковбасні зі справжніми ковбасами, що висять по стінах, мов коралі, і ви можете їх за певну в’язку совєтських (тут все ще гуляють совєтські карбованці) купити без ніяких карток, - згадував автор спогаду. - І бачите навіть сало... Ха-ха! Українське сало! І навіть зрідка масло. І повно-повнісінько парфум і мила "Теже", "Украинская Ночь". І лимонад, лимонад, лимонад... І навіть пиво. Але й ціни. Це ж треба міхи карбованців, щоб за обід платити сотню цієї валюти, і, незважаючи на це, вже здалека видно повні-повнісінькі ресторани веселих харків’ян і харків’янок, зайнятих поїданням вечері".
Натомість автор цієї книжки показує, у яких умовах усе воно в умовах прифронтового життя відбувалося; хто його організовував; як ставилися зокрема до спорту німецька (румунська) окупаційна адміністрація та українські спортсмени; які причини спонукали українців займатися спортом на окупованій території, брати участь у боксерських, футбольних, хокейних змаганнях, адже, за радянською інтерпретацією, вони були ворогами народу і в такий спосіб активно співпрацювали з гітлерівцями; яку роль спорт відігравав у житті солдатів вермахту та українського населення. Відомо, чим воно все завершилося, адже за наказом Жукова всі українці, що залишалися в часі війни під німцями, мали бути вивезені до Сибіру, де й грали б у футбола за свою Україну з кайлами в руках…
Володимир Гінда. Спорт в Україні під нацистською свастикою. – К.: Арій, 2023
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma