У 2008 році, в часи президенства Балоги (В. А. Ющенко: «Балога – це я!»), русинство в Закарпатті розцвіло пишним цвітом. Тогочасні ЗМІ навіть заговорили про українську «Абхазію» у виконанні русинських сепаратистів. Цьому несподіваному на той час явищу приділялася увага ще й тому, що в українському інформаційному просторі водночас із русинізмом в Закарпатті пробудився і угорський шовінізм. Першу скрипку у просуванні угорського шовінізму в Закарпаття грали так звані мадярони (про мадяронів, хто вони і що саме собою являють можна достовірно прочитати у «Вікіпедії»). Тобто, представники різних культурних та етнічних гуртів, які обрали для себе виключно угорську орієнтацію і приховують своє справжнє етнічне походження.
З приходом Януковича до влади в Києві у 2010 році проблеми з русинами та мадяронами спочатку відійшли на задній план, а згодом і притихли зовсім. Сьогодні цей тимчасовий «спокій» у Закарпатті став зрозумілим, бо русини і мадярони орієнтувалися на росію, отож владу регіоналів сприймали прихильно. Зрештою, політичну орієнтацію в Закарпатті можна наочно побачити на мапах в публікації «Як голосують українці» https://www.radiosvoboda.org/a/istoriya-vyboriv-prezydenta-ukrayiny/29779081.html
Туристи з росії стали бажаними гостями в Закарпатті і навіть після 2014 року, тобто, після окупації росією Криму та з початком гібридної війни на Донбасі, автомобілі з російськими номерами не були рідкістю в цьому тихому, на перший погляд, краї…
У 2021 році в Яремче, під час тривіальної розмови з місцевими жителями, несподівано з’ясувалося, що гуцули вже зовсім не гуцули, а …русини… Спроба розпитати, чи знають новоявлені "русини" походження цього поняття, наштовхнулось на глуху стіну…
Це вже сьогодні стали зрозумілими події в Космачі, під час яких з’ясувалося, що гуцули, чи новоявлені русини, не "розуміють, з ким саме воює Україна" https://www.youtube.com/watch?v=JnGdupW4myA
З 24.02.22 русинізм почав поступово розповзатися і по Галичині... І ось тут пригадалися відомі історикам події майже тисячолітньої давнини, коли галицькі бояри, після таємничої смерті останнього князя Юрія-Болеслава, зворохобили Галичину і відмовились від компромісів з волинськими боярами… І в кривавих та затяжних, на виснаження, війнах з королівською Польщею в друзки розлетілася перша українська держава, яку починав будувати легендарний великий князь і король всієї Русі Данило Галицький…
Отже, природно виникає питання: чи може проблема з мадяронами та русинами знову перерости в трагедію України? Більше того, не менш тривожним є питання, в чому саме причина переродження оплоту українства – Гуцульщини і Галичини – в тривожну зону сепаратизму? І саме в той час, коли не стабілізована у часі держава зависла над прірвою повного знищення дикою російською ордою.
Звичайно, невеликим постом ми не зможемо дати вичерпну відповідь на такі важливе для України питання, але ми зробимо перший крок.
Будителі
Революції, що вибухнули в Європі на початку ХІХ століття, відомі у всесвітній історії як Весна Націй. В Австрійській імперії, куди входили після останнього поділу Польського королівства Галичина і Закарпаття, почалося під впливом будителів швидке відновлення самосвідомості практично всіх слов’янських народів. Чехи, словаки, хорвати, серби, словени, македонці стали на тривалий шлях становлення як націй. Схожі процеси відбувалися і в Галичині, де питання національності на той час було однозначним – українці. І в цьому процесі становлення величезну роль у просвітництві Галичини відіграв відомий нам Іван Франко.
Трохи іншою виглядала ситуація в Закарпатті. Розрізнені етнічні гурти бойків, лемків, гуцулів проживали в селах і перебували під впливом священників. І саме священники із самого початку ХІХ століття виступали в ролі будителів, і формували у свідомості корінних народів Закарпаття поняття ”русинства“. Хоча саме поняття “русин” саме в Закарпатті вже на той час мало різне смислове навантаження.
«Культурно-просвітницька діяльність будителів була позначена тим, що практично всі будителі були священиками. Так марамороський діяч цього ж напряму С.Мустіянович писав, що в “Угорській землі із світських осіб хіба що два-три підтримують національно-літературні змагання... бо інтелігенцію і аристократію (мав на увазі дворянство - дис.) у русинів представляють виключно греко-католицькі священники. Теж саме підкреслював і поет А.Павлович. Тому не випадково, що будителі, службу на користь церкви, вважали корисною і в просвітницькому, національному розумінні. Священик із Зарічова М.Маркош писав, що якщо священики будуть проводити просвітницьку роботу, то “наш народ буде вірним вірі своїх батьків, любитиме богослужбу нашої східної церкви і не піддасться чужим впливам”» http://politics.ellib.org.ua/pages-5197.html
Вже з першої половини ХІХ століття українство з Галичини почало поступово проникати в Закарпаття і в основі цього руху стояли спільна історія та мовна спорідненість не тільки з Галичиною, але й з Великою Україною. І поняття ”українець“ в Галичині на той час було абсолютно тотожним поняттям “русин” і ”галичанин“. Так само, як на тогочасній Волині були абсолютно тотожними поняття “волинянин”, ”русин“ та “українець”, хоч Волинь жодного дня не була у складі Австрійської імперії.
Разом з цими поняттями формувалося, відповідно, і право власності на територію, на якій проживали українці-русини Галичини. Тобто, в розумінні галичан, Закарпаття історично належало саме Галичині з тих прадавніх часів, коли мадяри кочували ще в лісах московщини.
Аби протистояти впливові українства на етнічні гурти Закарпаття, тобто, протистояти загрозі повернення закарпатських земель в Україну, Угорське королівство почало активно використовувати древню практику – “розділяй і владарюй“. В ті етнічні гурти, які міцно трималися прадавніх звичаїв і які не вдавалося перетворити на мадяронів, поступово вводилося поняття “русин”, як окрема від українців нація. Хоча угорці, як і московити, ще не розуміли достеменно, який саме смисл криється в понятті ”русин“... І в цьому процесі з різних мотивів приймали участь навіть будителі.
Загадковий Духнович?
В центрі Ужгорода стоїть пам’ятник Духновичу. Закарпатський греко-католицький священник, педагог, письменник, поет. Вважається навіть не будителем, а “батьком русинства” в Закарпатті. Духновичу присвячено сотні публікацій, в яких подається творчий доробок будителя. В численних біографічних довідках, виданих на Закарпатті, Духнович подається не тільки як будитель, але й як мученик і захисник простого люду, який терпів муки від рук угорської королівської влади. Створено навіть окремий сайт, присвячений виключно Духновичу:
https://adrianahiminets.wixsite.com/dyhnovich
Щорічно і з розмахом святкується день народження Духновича на всіх рівнях і у всіх навчальних закладах Закарпаття. Ось тільки один приклад із сайту «ВСП Гуманітарно-педагогічний фаховий коледж МДУ» від 21.04.2023 року: http://hpc.msu.edu.ua/2023/04/21/o-v-duxnovich-velikij-buditel-zakarpattya/
Але Духнович був не єдиним будителем Закарпаття. Більше того, справою просвітництва в Закарпатті займалися відомих священників ще задовго до Духновича…
Досить відомою особистістю серед будителів Закарпаття є Базилович Іоаникій, який займався просвітництвом задовго до Духновича. За народними переказами Базилович намалював ікону Пресвятої Богородиці, і сьогодні ця ікона відома як Боронявська чудотворна ікона Божої Матері.
Серед фахівців Базилович вважається «першим істориком Закарпатської Русі». Книжка Базиловича «Короткий нарис фундації Федора Коріятовича» (перша книжка видана у1799 році, а друга, продовження, у 1804 році), в основі якої лежать архівні матеріали монастирської бібліотеки, особливо цінується фахівцями не тільки як визначна пам’ятка української культури, але й як цінне наукове дослідження. В бібліотеці Ужгородського університету зберігаються інші, менш відомі широкому загалу рукописи Базиловича.
Практично невідомим широкому загалу Закарпаття на сьогодні залишається Михайло Лучкай, не тільки як будитель, але й як талановитий науковець, який створив першу граматику в Закарпатті і написав шеститомну «Історію Закарпаття».
https://ivanna-site.in.ua/ukrajinoznavstvo/vidomi-ukrajintsi/1104-luchkaj-mikhajlo
У 1830 році вийшла у світ «Граматика слов’яно-руська: або старослов’янська, поширена у Карпатських горах, малоросійська мова, що є живим її діалектом», яку високо оцінили галицькі просвітителі і яка вважалася найкращою граматикою із тих, які були написані на західноукраїнських землях.
«Твором, який уславив ім'я Михайла Лучкая, стала написана латиною шеститомна «Історія карпатських русинів» (лат. «Historia Carpato-Ruthenorum», за життя не видана). Для її написання ним були використані архівні матеріали Мукачівської греко-католицької єпархії, літописи та тогочасна і давня література. У цій праці він довів автохтонний (місцевого походження) характер руського населення Закарпаття, які заселили цей край задовго до приходу угорців. Перші чотири томи у перекладі українською мовою опубліковано у Пряшеві в «Науковому збірнику Музею української культури» у Свиднику (1883–1891). Тривалий час праця зберігалася у бібліотеці Ужгородського національного університету. З 1999 р. видання «Історії…» здійснює ужгородське видавництво «Закарпаття»» («Вікіпедія»).
Але вся проблема в тому, що «Граматика» та «Історія» Михайла Лучкая практично невідомі широкому загалу. Студентам Мукачівського педагогічного коледжу, які щорічно і пишно святкують день народження Духновича, відомі твори Закарпатського науковця Лучкая залишається також невідомими…
Однак студенти Закарпатських вишів та коледжів активно досліджують виданий Духновичем у 1847 році в Санкт-Петербурзі буквар «Книжица читалная для начинающих» та «Сокращенную граматику русскага языка». Особливою увагою студентів Закарпаття користується «Истинная история карпато-росов» Духновича, яка була видана в Москві у 1914 році…
«Палкий українофіл, згодом Д. перетворився на русофіла. Закликав до єдності з росіянами й застерігав від орієнтації на Україну в мовних та літературно-естетичних питаннях. Побоювався "периферійності" укр. культури та її відриву від російської. Виступав проти вживання розмовної народної мови в літ-рі. В останні роки життя перейшов на "язичіє"» http://litopys.org.ua/fdm/fdm14.htm
Загадка такого перевтілення будителя Духновича криється в його походженні. Щоправда не всі численні біографічні статті та довідки розкривають його походження, а деякі посилаються на таємниче зникнення частини архіву Духновича, але в сайті, присвяченому виключно Духновичу, наведено цікавий факт: «Письменник згадував, що по смерті батька дід розкрив йому таємницю їхнього роду: нібито один з предків був Черкаським князем, служив Петрові І, але, будучи замішаним у якійсь ворохобі проти царя, змушений був тікати. Таким чином і опинився в с. Тополя, там назвався Духновичем, став дякувати, згодом висвятився в Мукачеві на священника. Наскільки ця версія правдоподібна, сьогодні важко сказати. У новіші часи історією роду Духновичів займався вчений Іван Панькевич, який розшукав чимало документів про те, що рід Духновичів проявляє себе на Закарпатті в середині XVIII ст.»
https://adrianahiminets.wixsite.com/dyhnovich/press
Проте укладателям персонального сайту Духновича очевидно не відома історія України. Абсолютно невідома.
Бо в середині XVIII століття, навіть за чотириста років до XVIII століття, на Черкащині вже не було князів. Були старости, були воєводи, потім були полковники і сотники. Князів не було.
Тепер переглянемо «Вікіпедію» і «wikiwand». І знайдемо там пояснення такої стрімкої зміни світогляду.
«За сімейним переказом, який Олександру Духновичу в дванадцятирічному віці розповів його дід, їх рід мав російське походження. Дід повідав Олександру, що їх предок походив з Москви і мав прізвище Черкаський. Він був одним із ватажків Стрілецького бунту, після придушення якого йому вдалося втекти з кількома товаришами, серед яких були Гербер і Брилла. Через Польщу він вирушив до Угорщини, де оселився в селі Тополя під Буковськими горами, назвавшись Духновичем. Там він став співаком місцевої дерев'яної церкви, а згодом був помічений місцевими священниками, які переконали його одружитися і стати ієреєм. Взявши у дружини дочку одного зі священників, попрямував в Мукачівський монастир, де був посвячений у ієреї і отримав парафію в селі Тополя, яка переходила до його нащадків» https://www.wikiwand.com/uk/articles/%D0%94%D1%83%D1%85%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80_%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87
Отже, Духнович був нащадком одного із впливових офіцерів (начальної людини) з московського стрілецького роду. А московські стрільці були не просто окремою кастою в Московському царстві, а надійною опорою царського трону ще старої, ординської династії московських царів, відомої в історії як ”старообрядці“.
Тобто, стрільці вимагали порядків в Московській державі за старими звичаями і правилами, і в першу чергу це стосувалося наслідування царського престолу, затвердженого ще за часів ординської династії. Предок Духновича був одним із ватажків стрілецького бунту (відомого в історії як “Хованщина”, «Вікіпедія»), але врятувався від розправи і після поневірянь оселився на Закарпатті.
До Петра І московські царі навіть поняття не мали, що вони “русини” і є ”правонаступниками Київської Русі“. Для московитів Русь була далекою землею і асоціювалася виключно з Києвом. Той же Андрій Боголюбський, захопивши Київ та вирізавши киян, пограбував багаті київські церкви та й повернувся у Залєшанські землі.
Зрештою, до Володимира Хрестителя навіть аборигени Коростеня спокійно почували себе древлянами, а не русинами. Так само, як і народи Волинського, Галицького та Чернігівського князівств не уявляли себе на той час русинами.
Ідея побудови Київської держави за зразком європейських християнських монархій, а в першу чергу Візантійської імперії, підштовхнула Володимира до завойовницьких походів, до повного підкорення сусідніх народів своїй владі. Разом із владою Києва почало поширюватися на всі підкорені народи і поняття ”русин“, тобто, підлеглий Русі. Київській Русі.
В цьому плані Турово-Пінське князівство вчинило амбіціям князя Володимира шалений опір і впродовж кількох століть, аж до утворення Великого князівства Литовського, залишалося автономною державою, хоч і прийняло християнство з Києва. І саме тому сьогодні в Мінську на питання «Ви русин?» ви отримаєте у відповідь тільки здивований погляд.
Постинавши московським стрільцям голови, Петро перший анулював стрілецький клан як клас, і переслідував всіх його прихильників, як “старообрядців”, по всіх землях, завойованих на той час Московським царством.
Ідея перетворення Московського царства на російську імперію прийшла в голову Петра вже після успішної війни із Шведським королівством, в якій йому активно допомагали зрадливі полковники гетьмана Мазепи. Але цю ідею повністю реалізувала вже імператриця Катерина ІІ, в результаті чого замість поширеного на той час поняття ”русин“ з’явилося “прилагатєльноє русскій”…
Схоже, що Духнович, зрештою, як і його послідовники вже у ХХІ столітті, не був знайомим із літописними документами, в яких згадка про Україну з’являється ще з ХІ століття, тобто, з тих часів, коли Москва навіть не планувалася не тільки як столиця майбутнього царства, але й як городище.
І не варто сьогодні ”русинам“ Закарпаття малювати якісь мапи, де терміном «Україна» позначаються винятково козацькі землі. А варто уважно перечитати імперських російських істориків Соловйова та Ключевського щодо терміну «Русь». І напам’ять визубрити цитату із сталінського історика Грекова «Киевская Русь»:
«Року 1213… Через деякий час поїхав Данило до Мстислава в Галич, нарікаючи на Лестька, «що він вотчину мою держить». Але Мстислав відповів: «Сину, за ранішу дружбу його до мене не можу я проти Лестька виступити, знайди собі інших.». Данило ж, повернувшись додому, поїхав з братом і завоював Берестій [Брест], Угровеськ і Верещагін, Столп'є і Комов [міста у Волинському князівстві] і всю Україну[тут мається на увазі Волинь]. А Лестько мав великий гнів на Данила; коли ж настала весна, то ляхи поїхали воювати і воювали по Бугу. …і били вони їх [ляхів] аж до Сухої Дорогви, і полонених набрали і повернулися в Володимир з великою славою.»
Тобто, перша літописна згадка про Україну відноситься до 1187 року і пов'язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича. Приведена із роботи Грекова цитата пояснює, що в термін Україна в часи Данила Галицького включалися Волинь і з Холмщиною включно.
Сьогодні ми навряд чи зможемо точно пояснити причину радикальної переміни у свідомості Духновича. Можемо тільки зробити припущення, що всі переміни у світогляді Духновича пов’язані з його менталітетом, як нащадка московських стрільців.
Разом з тим, ми розуміємо, що сьогодні вплив Духновича, як будителя, не мав би такого масового поширення на Закарпатті, аби цей процес постійно не підтримувався істеблішментом та політичними силами самої України, опозиційними до діючої влади, та закордонними спецслужбами. «Розділяй і володарюй».
Підсумок
Звичайно, закарпатські маргінали ще завдадуть Україні головного болю і змусять відволікати увагу від поточних проблем, пов’язаних з відбудовою після війни. Але…
1. Чи можливе збройне повстання русинів Закарпаття?
На це питання дуже просто відповісти іншим питанням: з яким рахунком закарпатські футболісти, з космачанами включно, розгромлять головну збірну Бразилії? Робіть ставки, панове!
2. Чи можливе відділення Закарпаття від України, або ж перетворення в Закарпатську автономну республіку?
Так, такі спроби ймовірні, бо матимуть підтримку Угорщини та Фіцо. Але тут не спостерігається позиція Фіцо з позицією Словаччини в цілому. Особливо активізуються Угорщина та Фіцо під час вступу України в Євросоюз і в НАТО. І саме тут дипломатичному корпусу України буде чималий шмат роботи.
3. Чи визнає Україна русинів Закарпаття як окрему націю?
Припустимо визнає. Бо так, припустимо, вимагатиме Брюсель і Вашингтон аби заткнути роти маргіналам.
А що далі? А далі процес руху русинства буде таким же, як і в сусідній Словаччині. І цей процес дуже вдало описаний в статті Антона Семиноженка «Куди поділись словацькі українці».
«Та в цьому місті російського більше, ніж русинського. Одні з центральних вулиць – Горького й Толстого, на головному перехресті – стела з червоною радянською зіркою й написом “Павшим героям Советской армии за наше освобождение”. Неподалік, на круглій тумбі оголошень, – реклама фестивалю російських фільмів»
«До нашого столика підходить словак напідпитку, почувши русинську, вигукує: “Ви є позостатки комунізму!”, – і швидко йде геть. У Віцо псується настрій, він іде додому»
https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/kudi-podilis-slovatski-ukrayintsi/
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma