Друга світова війна... 1941 - 1945... Найжорстокіші випробування і нелюдські страждання, колосальні жертви і скалічені долі, загублене дитинство і втрачена юність – таке не стирається з історичної пам’яті. Війна торкнулася кожної української родини і назавжди залишала слід в генетичній пам’яті нашого народу.
Той день,коли почалася війна, став фатальним для кожного: для тих, хто пішов, і не повернувся, для тих, хто залишився без батька, сина, чоловіка, брата, для тих, в кого доля склалася по-іншому. Але пам’ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас із старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги. Це, здається, було давно, і як кажуть, не правда...
Але зараз, поруч з нами, з нашими дітьми сьомий рік Україна потерпає від російської агресії. Агресії, яка набула форми перманентного збройного конфлікту, що послаблює економіку та гальмує інтеграційні процеси. Але війна не вимірюється лише економічними чи іншими матеріальними чинниками: розміром захоплених територій, втраченого ВВП або кількістю вкрадених тонн вугілля. Коли йдеться про війну на Донбасі, в Україні рідше враховують найцінніший ресурс — людський, а найбільше страждають діти. І це не той випадок,коли РФ буде дотепно викладати меми в інтернет з насмішкою над цією темою. Тоді Росія це не просто країна, яка, окрім своїх прагматичних цілей не бачить нічого, її ще можна назвати "вбивцею долей",і не без підставно.
Є речі, про які важко говорити навіть у родині: смерть і скорбота. Але ,завдяки вторгненню РФ в Україну ці теми стали скорботно актуальними для багатьох сімей, чиї чоловіки або й навіть жінки віддали своє життя за Неньку-Україну, полишивши вдома дітей зі сльозами на очах. Ми, звичайно, схильні уникати розмов про це з нашими дітьми. Сподіваємось захистити їх від негативних емоцій настільки довго, наскільки це можливо. Але про сучасну війну, що на даний час триває на сході України, не з розповідей знають й маленькі діти, яких ця війна підібгала під своє крило. Коли ми говоримо про Україну "так окупована, але не зломлена; загарбана, але не поставлена на коліна" ,то ми відчуваємо біль за свою землю, але коли ми бачимо дітей ,які плачуть на могилах свої батьків-героїв- це викликає обурення й біль водночас, обурення на агресора, який простягнув свої довгі лапи до чужих земель, руйнуючи життя.
У вересні минулого року в перший клас пішли діти, які народилися і виросли під звуки війни. Вони виросли у будинках, в які щомиті може влучити снаряд, і пішли до шкільних класів із закладеними мішками з піском вікнами. Невже вони заслуговують на таке дитинство? Але Росія не дасть відповідь на це питання, їй це невигідно...
Збройний конфлікт на Сході України впливає і на дитину на непідконтрольній території, і в “сірій” зоні; і на дитину батьків переселенців, і на ту, яка втратила рідних. Для війни усі рівні...
Величезна кількість міжнародних гуманітарних організацій досі працює на Сході і забезпечує людей всім від продуктових пайків до психологічної допомоги, але чи врятує це дитячі душі від відчаю та скорботи?
За останніми підрахунками півмільйона дітей в Україні бачили наслідки воєнних дій. І це лише на Донбасі. Не краща ситуація і в інших регіонах.
Діти виростуть, ми віримо, вони впораються з усіма втратами,які принесе ця загабницька війна та стануть на шлях боротьби з таким "старшим братом".
«Небесна сотня – це перша кров і перші жертви російської агресії проти України.
Побиття студентів, штурми Майдану, перші жертви Революції гідності – це тоді був шок. А коли прийшла війна і чи не щодня ми отримуємо звістки про поранення або загибель українських воїнів, ми стали інакше, більш зважено, ставитись до категорій жертовності та пам’яті. Україна опинилась, сказати б, у геополітичній «м’ясорубці», і всі невирішені раніше, упродовж років чи й століть проблеми мамо вирішувати всі ми, чи іде мова про захист держави, чи про вшанування її героїв.Для сьогоднішніх воїнів подвиг Небесної сотні, щоденні подвиги українських воїнів – не «самореклама», а «зразок до наслідування».
Воєнні роки змістили акценти від подвигу Небесної сотні до щоденного подвигу оборонців України на Сході.
Ми схиляємо голову перед тими, хто віддає життя за рідну землю, перед сотнями тисяч наших земляків, які мужньо боряться на фронтах, самовіддано працюють на підприємствах у тилу, перед кожним, хто день за днем наближає звільнення від окупації агресором.
Задача українців - зберегти живу пам’ять про наших героїв, про наших рідних, щоб те, про що вони мріяли, щоб розпочаті ними справи були продовжені й працювали на користь Україні. Нехай ця пам'ять живе у серцях наших дітей. Взагалі, найкращий меморіал для полеглих – це втілення їхніх мрій і сподівань, перш за все у тих галузях, в яких вони хотіли себе реалізувати або ж в яких працювали.
Хай пам'ять про всіх невинно убитих, які згасли, як зорі, згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. Герої не вмирають! Вони назавжди залишаються в наших серцях.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma