Коротка хроніка тривалого страху
1. «Де б я не був – дорога одна…»
…Влітку 1943-го року на розі Сумської вулиці та Мироносицького провулку прощалися два поети, учасники Українського відродження у Харкові початку 1940-х, що одному з них випадало лишатися в рідному місті, а другому стелився далекий шлях на Захід. «Ти сам не знаєш, хто ти єси, - казав при цьому своєму молодшому колезі знаний слобідський поет Олекса Веретенченко. – А мені дорога одна: боротьба з кривавим режимом, де б я не був…»
Молодим селюком уважав себе тоді Василь Боровий, гадаючи, що за кілька віршів, друкованих у «націоналістичній газетці «Нова Україна», йому вибачать на радянському судилищі. Як знати, не вибачили, справедливо зауваживши, що з малого й зростає єдине Ціле, і що те Ціле вже усвідомило себе Українською Нацією. Тож з поверненням «червоних» окупантів Василя Борового було засуджено на десять років норильських таборів.
Наразі дозволимо й собі, слідом за сентиментальними спогадниками, стати на думку про те, що, можливо, й передбачив Веретенченко своє недалеке безрадісне майбутнє, втім, свідомо ішов шляхом протиставлення позиції українців загарбницьким інтересам «московського Чингіз-Хана», як віршував у «Новій Україні» про Сталіна той самий Боровий.
Якось року 1942-го, випадково зустрівшись на Губернаторській вулиці поблизу харківської Земельної управи з Оксаною Соловей, поет довгенько не відпускав свою юну подругу, розповідаючи про своє життя-буття, читаючи вірші, згадуючи наречену з Кременчука, з якого нині повернувся... «На прощання, - згадувала пізніше Оксана Соловей, - він подарував мені власного вірша, записаного тоді ж на клаптику паперу…»
Собака
Він біжить і ластиться до мене –
Я в зажурі голову схилив:
Десь далеко люба наречена
І немає друзів і братів.
Навкруги насурмилася мряка.
Дощ налине, холодом війне…
Невідомий вуличний собака
Аж додому провожа мене.
Наче був зо мною на розмові,
Наче знає все моє життя…
Що ж я дам голодному Сіркові
За таке нелюдське спочуття?
2. «Нині большевики нічим не змінилися…»
…Отже, фронт рухався на захід. Сумською вулицею сунули важкі військові валки. «Німецькі неподолані сини», що їх оспівував юний Василь Боровий, відступали, кидаючи місто на поталу большевицькому терору. Докладніше про тодішній стан харківського свідомого українства згадував у своїх спогадах «Від Зінькова до Мельборна» Дмитро Нитченко, що саме у Харкові поклав він початки своєї літературної кар’єри. «Довідавшись, що цієї ночі виїжджає Міська управа, а вранці вирушить і Земельна, ми з Анатолем Гаком теж вирішили тікати з Харкова, - спогадує Нитченко. - …Ішли навпростець через базар, повз церкву. Навколо була страшна темрява, тільки сніг трохи ніби освітлював дорогу. На базарному майдані, біля церкви, як привид, мовчазно стояв, видно, підбитий чи зіпсутий великий танк. На душі лежав невимовний тягар через невідоме майбутнє. Куди ми йдемо, і що на нас чекає? – душила думка. …Час летів уперед, події на фронтах розгорталися й били по німцях, одночасно гнали й нас уперед, бо тієї співпраці в «Новій Україні» Москва нікому з нас не подарує…»
Мабуть, з власного письменницького досвіду висновував Нитченко такі уявлення щодо природи московського окупанта. У тому його підтримував ще один знаний харківець, професор Юрій Бойко (тодішній редактор мови в місцевій газеті «Нова Україна», провідник референтури ОУН на Слобідщині, що її під ту пору провадив поет Олег Кандиба-Ольжич), коли згадував про несподіваний прорив «червоного» війська до Харкова. Знане на всі боки своїми старими випробуваними методами терору й грабунку, воно вступило до міста 20 лютого 1943 року й «протрималося» до 12-го березня.
«Коли в зимі цього року большевики з’явилися в Харкові, - згадував Ю.Бойко, - НКВД відразу взявся до активної діяльности серед «визволених». На вулицях було встановлено спеціальні скриньки для доносів на зрадників батьківщини. …Совєтські вояки ходили від будинку до будинку і «реквізували» всякий харч, який тільки знаходили. Армія, що складалася з сибіряків, монголів, нещадно нищила селянські господарства на «потребу війні»!
«…Нині большевики нічим не змінилися, бо й не можуть змінитися, не можуть зрадити своєї природи, своєї суті, московського імперіалізму», - констатує наприкінці Юрій Бойко.
3. «Від них тікаю – а вони моєї прагнуть крови…»
Сьогодні вже знати про долю тих втікачів, що вислизали большевикам з рук, пробиваючись на Захід. Але й тамтешнє життя було далеким від затишного літературного спочивання, позаяк доходив сили жорстокий терор з боку всевладного НКВД, що мав результати на цілий український світ. Розпочиналася доба масового совєтського людоловства. Прага, Мюнхен, Відень, Берлін – це були ті міста «рятівного» Заходу кінця 1940-х років, де на людей полювали репатріаційні комісії, що, по суті, викрадали втікачів для подальшого катування у сталінських таборах. «Слово радянського офіцера, що ваш він скоро повернеться», - пообіцяли, наприклад. родичам поета Юрія Липи, забираючи його з хати. Після чого його труп був знайдений на краю села, нашвидкуруч засипаний землею – поет був закатований методом кастрації.
Тим не менш, більша частина з українського еміграційного люду опинилася перегодом за океаном, знайшовши там порятунок від «червоного» удару. Дарма шукати нині серед них прізвищ знайомих нам харківців, літераторів Дмитра Ніценка чи Анатоля Гака, бо з огляду на небезпеку бути репатрійованими вони витворилися, відповідно, на Дмитра Нитченка (а далі й на Дмитра Чуба) і Мартина Задеку. Переховуватись, прибираючи собі певне псевдо, ставало за традиційне явище. Змінив своє прізвище на псевдонім Олекса Розмай і герой нашого нарису.
Тож малознані, а то й зовсім незнані сьогоднішньому українському загалові, не так давно часу померли в еміграції поет Василь Онуфрієнко, Клавдія Буревій, дружина Костя Бурквія, розстріляного большевиками 1934 року. Пішли з життя й «новоукраїнці» Анатоль Гак і Олексій Варрава, а також Віктор Петров, редактор «Українського Засіву», поетка Ганна Черінь, Яр Славутич…
Неначе перший гімн весни
Назустріч завірюхам,
Я людям пісня –
А вони
По голові обухом.
Човную в сяєві пітьми
І лік проходить будням,
Немов живу не між людьми, -
На острові безлюднім.
Зробився винним без вини.
В долини і діброви
Від них тікаю –
А вони
Моєї прагнуть крови.
4. «Такого поїзда нема, що візьме нас додому…»
Що довше історія культурного життя української еміграції, то більш посилювалося шалене агітаційне цькування з боку совєтської преси та радіо. З часом, звісно, все сходило на краще - у виданнях незалежної України вже можна було ознайомитися з творчим доробком тих мистців, чиї імена, здавалося, були навічно поховані у спецхранах КГБ – Драй-Хмара, Свідзінський, Плужник… Загалом ті, хто з часом посів належне місце у новітньому пантеоні пролетарського храму мистецтв. Нарешті, непевні терези «світлого майбутнього» було врівноважено: на диво обізнані з творами вищезгаданих учасників Розстріляного Відродження «літературознавці» з часом виконали чергове «соціяльне замовлення», мудро примістивши на одну шальку всі попередні надбання полум’яних «співців Революції» і кинувши на другу репресований доробок їхніх найближчих в часі колег. Правду кажуть, сила духу заникає перед силою влади…
Тож, як бачимо, «червоній» навалі тичин, бажанів та корнійчуків активно протистоїть вже власна «жовто-блакитна» спадщина хвильових і семенків. Третій силі, «діяспорній», скинутій локомотиву «революційної» Історії літератури, що на неї взорувалися сливе всі учасники чергового етапу Відродження, і яка, власне, виводила українську культуру на світовий рівень – місця на тих «критичних» терезах не знайшлося. Принаймні в школі поетів «Нової України» точно не вивчатимуть.
Незбагненим робом, із «зарозумілим» правописом і небаченим поетичним світоглядом прийшли до нас Олег Ольжич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Клен. Необорні перепони стояли перед пам’яттю про тих представників харківського та київського мистецьких осередків початку 1940-х, що повертались до лона нашої Літератури. Малообізнані з їхнім доробком, ми лише з часом вшанували їх яко мистців – активних діячів Українського Відродження на теренах збольшевиченої Наддніпрянщини. Олекса Веретенченко, Михайло Ситник, Микола Іванів, Михайло Орест… Втім, поверталися не люди, ба навіть не їхні писання, позаяк більшість з написаного так і залишалася в періодиці часів «воєнного лихоліття» - поверталася гірка свідомість, знов-таки, вузького кола творчої інтелігенції щодо «неповної Літератури неповної Нації». Решту було полишено на відкуп офіційній критиці.
Прибувши з Києва, нівроку,
Ти досить бачив дійсних видив.
Там у Торонті і в Нью-Йорку
Ходив. Детройту не відвідав.
Шкода, бо з краю і до краю
Проїхав довгою зимою.
Шукав Олексу –
Знаю, знаю,
Хотів зустрітися зо мною.
Людей питав…
А що ж ті люди?
Чи я живу, не скажуть навіть.
…На еміграції забудуть,
На батьківщині не згадають…
5 «Усім прощається на сконі»?
Непевний стиль повідомлень офіційної совєтської пропаганди, брехливість якої завжди була способом її життя, принагідно зачіпаючи тему визволення України з-під большевизму часів Другої світової, завжди скидалася на телеграфні наподібки: «у грізні роки воєнного лихоліття», «діткнутий воєнною завірюхою», «незадовго до розгрому фашизму», «залишає рідну землю», «щоб ніколи вже не ступити на неї»…
Пригадується, як року 1990-го, переборовши власний страх, знаний поет Олег Зуєвський, що був за представника київської літературної генерації початку 1940-х років, вперше по тому ступив на рідну землю. До того він слушно вважав, що в Україні до нього мають ставитися як до «ворога народу». Отже, повертався сам, без дружини.
Щось відбувалося у той час – мабуть, виробляли нову «гнучку політику партії» - і вже перегодом український літературний світ радо зустрічатиме своїх братів з-за океану…пустивши з ока власну залежність від справжніх можновладців. А вони за всяку ціну вибивали з упокореного народу «обурений голос» на захист чергової річниці вигнання «фашистів та ворогів народу з нашої рідної Слобожанщини» - під проводом створеного свого часу в Харкові Антифашистського фронту ветеранських сил, що його заходи були розписані на чергову ударну п’ятирічку.
…Гей, мчіться, коні, від погоні,
Хоч в пекло, коні вороні!
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові – ні.
6. «І коли на все приходить кара…»
Посеред знаних діячів української літературної діяспори, що взимку 1992-го року були прийняті до Спілки письменників України, подибуємо наразі й прізвище Олекси Веретенченка. І то не лише його, прийнятого вдруге (вперше – навесні 1941 року). Як бачиться, тенденційно інтерпретовані, невигідні колись факти спричинилися до відкриття лазівки на вихід (чи вхід) до офіційної літератури допіру заборонених імен. Що поробиш, коли все – на купу? Втім, дейкують, хто на окропі опарився, той на зимну воду дує. Отже, не думаючи собі багато вчити плакати, бо вже назагал знати про совєтський віск і воскобоїни, дозволимо собі навести тут довшу цитату з офіційного (не для широкого загалу) повідомлення нинішніх спадкоємців КГБ-МВД, яке стосується зокрема поета-побратима Олекси Веретенченка.
18 червня 1992 року Управління по Харківській області новоутвореної Служби безпеки України, передаючи до фондів Літературного музею (головним хранителем якого свого часу був автор сих рядків) особисті речі репресованих письменників, зазначило, що «із перелічених у запиті (музейному – І.Б.-Т.), котрі немовби звинувачують ся у зраді Батьківщини, є Топчій Леонід Іванович. По матеріалам архівно-кримінальної справи Топчій у 1941-43 р.р. працював у редакції профашистської газети «Нова Україна», яка виходила в Харкові під час окупації, друкував у ній свої вірші, у яких підтримував новий німецький порядок в Україні. Топчія не реабілітовано, доля його невідома».
…У ті самі часи, коли почали видавати такі «довідки», по тривалому, на півстоліття, перелякові, відбулася символічна зустріч двох вищезгаданих героїв сього нарису. «Чи потребуєш якоїсь допомогти? – питався листом у свого молодшого харківського побратима легендарний Олекса Веретенченко. Поновлений у Спілці письменників, проте досі не реабілітований Василь Боровий, здається, вже мав усього досить. Дякувати Богові, що не повісили одразу на ґратах за того самого «московського Чингіз-Хана» і «німецьких неподоланих синів» у вірші, як погрожував слідчий. Хіба що, може, бракувало в його книгозбірні кількох поетичних збірок, що вилучили було при обшуку в 1947-му, втім, вірші з них він давно вже завчив напам’ять, будуючи кайлом та лопатою свій зеківський Сонцеград…
Ні, ми ще обстанемо, як хмара.
Ні, ми ще ударимо, як грім –
І коли на все приходить кара,
То якої кари треба їм?
_______________________________________________
Складаючи «коротку хроніку», автор користався з поезій 1940-50-х років сл. пам. Олекси Веретенченка.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma