"Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
Коли лікар казав - ні
Вже заросла мемами тема проходження ВЛК при мобілізації під час війни, бо дуже велика потреба заповнити штатний розклад бригад та батальонів. Частіше за все меми стосуються пришвидшення і поверхнього ставлення. А якщо ви хочете продовжити контракт ще на рік після граничного віку служби у шістдесят років і навпаки кажете, що ви здоровий, то з'ясовується, що комісія стає прискіпливою до вашого стану здоров'я. Так, наш Федорович вирішив заздалегідь пройти ту комісію, щоб укласти контракт ще на рік. Отримавши направлення у обласній ВЛК почав з першого аналізів, що можна здав безкоштовно. Зранку пішов у госпіталь, щоб зробити собі розклад та зрозуміти час спілкування з лікарями. Перше що побачив, то черги тих хто лікується стаціонарно та амбулаторно, ще такі, як він на ВЛК. Метушня між кабінетами шпиталю ніяк не пришвидчувала процес. Зробивши чергове безглузде коло між чергами повернувся до відповідального за ВЛК лікаря на другому поверсі. Федорович шуткував, що черга не лікує, а якось нагадує, що ми тут зайві.
- Зайві, так зайві, - казала лікарка. Йдіть собі. Ось вам направлення десь біля вашого дому і не поспішайте, бо стан вашого здоров'я ще невідомий. Я так зрозуміла, що коли ви прийшли добровільно 24 лютого у перший день війни, то вас ніхто не питав, як ви себе почуваєте!?
- Було не до того, - відповів Федорович.
Так минув вже третій день ВЛК, яке фактично ще не почалося.
На четвертий день Федорович таки дістався до кардіолога. Зайшов до кабінету, а там жінка літня, окуляри на шнурочку, дивиться в його картку, як у священне писання.
— Роздягайтесь до пояса, — каже сухо. — Тиск міряти будемо.
Федорович роздягнувся, сів. Вона накладає манжету, накачує, слухає. Обличчя стає все серйознішим. Потім ще раз. І ще.
— А ви що, завжди такий спокійний? — питає.
— Та стараюсь, — каже Федорович. — Нерви тут ні до чого.
— Ну, з такими показниками вам би взагалі не нервувати. І не ходити швидко. І не бігати. І, до речі, на велосипеді не їздити.
Федорович аж поперхнувся:
— Тобто як не їздити? Я ж обожнюю їздити щодня на велосипеді! Двадцять років! Економія, здоров’я, свіже повітря...
Лікарка зняла окуляри, подивилася на нього поверх них:
— Слухайте, голубчику. У вас гіпертонічна хвороба другої стадії. Лівий шлуночок збільшений. Аритмія періодична. І це те, що я бачу за п’ять хвилин. Якщо зробити добове моніторування, там ще цікавіше буде. Вам не велосипед, вам спокій потрібен.
— Так я ж на службу збираюсь, — каже Федорович. — Про який спокій мова?
— На службу? — вона гортає далі. — А, військово-лікарська комісія!? Ну, служити будете. Але не в строю. Обмежено придатний. До штабу, до столу, до паперів. Бо з таким серцем на передову — це себе не поважати.
Федорович сидів, мов громом прибитий. Він же завжди вважав себе міцним, як старий дуб, хоча палив з шести років з перервами. А тут — на тобі.
— А велосипед... ну може іноді, зовсім потроху? — спитав він із надією.
— Категорично ні, — відрізала лікарка й почала писати свій висновок. — Фізичні навантаження дозовані. Пішки — будь ласка. Бігати теж неможна. Але якщо сядете на велосипед, можете й не злізти. Я вам не ворог.
Федорович вийшов із кабінету, присів на лавку в коридорі. Поруч сидів молодий хлопець з перемотаною рукою.
— Що, діду, теж "обмежено"? — спитав він.
— Гірше, — каже Федорович. — Велосипед заборонили.
Хлопець не зрозумів, тільки плечима знизав. А Федорович дивився у вікно на подвір’я шпиталю, де стояла велопарковка, і думав: "От тобі й контракт на рік. От тобі й здоровий дух".
Лише за два тижня він отримав довідку. Придатний до служби в тилових частинах, у військкоматах, навчальних центрах, забезпеченні. А серце тепер треба було берегти. І велосипед - ні!?
— Ну що, Огірочок?, — спитала знайома, що була в курсі огляду.
— Буду тепер пішки. Або на автобусі. Як усі нормальні люди.
— То може, й добре? — зітхнула вона. — Хоч живий будеш.
А Федорович усе дивився у вікно, де під навісом у дворі стояв його старий велосипед, і згадував, як колись, у перший день війни, він примчав на ньому до військкомату. Тоді здавалося — головне встигнути. Комісар тоді пошуткував:
- Волосипедні війська ніхно не відміняв! А тепер виявляється, головне — не поспішати. Бо серце не прощає поспіху.
Нажаль, у подальшому проходженні служби відмовили, бо бажаючих служити в тилу теж була велика черга, але з іншого боку та в інших кабінетах.
Може це і накраще, а може ні, що звільнили. Хоча знати свій стан здоров'я, тай ще не відвідуючи лікарів десятиліттями, це теж бонус. Може це і обмежує у виборі, але надає зрозумілу картину, що життєвий ресурс саме такий.
Велосипед дочекався нового сезону і не простоював довго. Федорович їздив ще частіше ніж раніше до війни, але якось тихесенько, смакуючи буття на коротких дистанціях.©
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma