«Коли все пропало, рятуйте те, що полишилося! Рятуйте мову! Це ж ми, українці, такі диваки, що поки над нами не капле, ми й за холодну воду не візьмемось».
Ця фраза належить видатному українському письменнику, громадському діячеві та мовознавцю Борису Грінченку. Вона походить із його публіцистичних праць, зокрема, подібні думки про національне пробудження та захист мови він висловлював у своїх відомих «Листах з Наддніпрянської України», написаних наприкінці XIX століття. Грінченко гостро критикував байдужість тогочасної української інтелігенції, яка згадувала про своє коріння лише тоді, коли виникала пряма загроза. Цю фразу помилково приписують українському драматургу Миколі Кулішу з сатиричної комедії «Мина Мазайло» (1929).
Війна, розв'язана Росією проти України, є не лише фізичним вторгненням на територію. У своїй глибинній суті це зіткнення онтологічне - це спроба імперії знищити саму можливість українського буття, стерти суб’єктність, перетворивши живий, складний організм нації на безмовний об’єкт, провінцію «русского міра». У цій екзистенційній битві лінія фронту проходить не тільки по полях битв, а й крізь свідомість, мову та культуру. Тому спротив російській агресії - це не тільки військова справа. Це насамперед герменевтика самозбереження: інтенсивне тлумачення, вивчення та творення себе через культурну спадщину, мовне середовище та систему горизонтальних зв’язків, що перетворюють атомізоване населення на монолітний політичний суб’єкт.
Протягом століть російська імперська машина діяла за принципом «крадіжки історії»: вона привласнювала києво-руську спадщину, заперечувала окремішність української мови, викорінювала імена філософів і митців, ретельно конструюючи наратив про «єдиний народ». Вивчення української культурної та історичної спадщини сьогодні - це акт філософської реконкісти, повернення собі права на минуле заради майбутнього.
Коли ми заглиблюємося у феномен Сковороди, ми бачимо не «російського філософа», а мислителя, чия ідея «сродної праці» та внутрішньої свободи є маніфестом кордоцентризму, глибоко вкоріненого в українському бароковому світогляді. Коли ми перечитуємо Лесю Українку, ми знаходимо не просто поезію, а геополітичний трактат, зашифрований у художніх образах, де окреслено одвічну боротьбу еллінсько-європейського світу з азійсько-ординською стихією. Вивчення спадщини доводить: Україна - не чиясь околиця, а самодостатній центр культурного тяжіння зі складною семантикою буття. Агресор прагне перетворити українців на манкуртів - людей без пам’яті. Знання спадщини є буквально бронею для психіки, яка дозволяє вистояти під тиском пропаганди.
Мова у філософії ХХ століття (від Мартіна Гайдеґера до Людвіга Вітгенштайна) перестала бути просто інструментом комунікації - вона стала «домом буття». Російська агресія спрямована на руйнацію цього дому. Збільшення україномовного середовища - це не «мовний пуризм», а радикальне розширення простору свободи.
Перехід на українську в публічному просторі, освіті, мистецтві та сфері послуг виконує одразу три філософські функції:
1. Деколонізація свідомості: Відмова від «языка межнационального общения» є виходом з-під влади імперського символічного порядку, де українське маркувалося як «вторинне» та «сільське».
2. Створення інтерсуб’єктивності: Коли незнайомці на вулиці, чиновники, бізнесмени та військові говорять українською, формується єдине поле національної довіри. Зникає шизофренія роздвоєння, яку століттями культивувала колоніальна адміністрація.
3. Когнітивна безпека: Російськомовний простір є проникним для ворожої пропаганди, оскільки резонує з наративами «русского міра». Україномовний простір створює природний фільтр, який потребує свідомого перекладу ворожих смислів у нашу систему координат, де вони одразу стають видимими як абсурдні.
Імперія завжди будується, як вертикаль: єдиний центр і периферія, яка не має права голосу. Відновлення України можливе лише через «ризому» - термін Ж. Дельоза, що описує неієрархічну, розгалужену мережу, де кожен вузол є самодостатнім.
Внутрішньоукраїнські горизонтальні зв’язки, що сформувалися у волонтерському русі, - це новий суспільний договір. У 2014 та 2022 роках держава вистояла не стільки завдяки вертикалі влади, скільки завдяки здатності громадян до самоорганізації «знизу». Це прояв зрілості громадянського суспільства, де допомога армії, переселенцям, культурні проєкти відбуваються без наказу згори. Це антипод «русского міра», де раб чекає вказівки «царя».
Міжнародні горизонтальні зв’язки є логічним продовженням. Українська дипломатія сьогодні - це не тільки МЗС, це мережева експансія смислів. Кожен українець за кордоном, який проводить мітинг, викладає відео чи інтегрує український порядок денний у західний академічний дискурс, створює новий «вузол» впливу. Це руйнує монополію Росії на наратив про «сложного русского человека» і доводить, що Україна - це політична нація, здатна до прямого діалогу з глобальним світом, оминаючи імперський центр.
Найяскравішим історичним прикладом інституціалізації цих ідей є Всеукраїнське товариство «Просвіта». Заснована у 1868 році як відповідь на заборону українського слова, вона стала архітектором нації. Її філософія проста і геніальна: через книгу, театр і лекцію пробудити в селянинові почуття громадянської гідності. «Просвіта» формувала горизонтальну мережу осередків, які стали каркасом для майбутньої державності.
Сьогодні, в умовах повномасштабної війни, роль «Просвіти» як мережі культурної оборони та дипломатії є критичною. Вона діє там, де не може діяти державний апарат, - у щоденній комунікації на рівні громад. Її закордонні осередки є форпостами українства, що не дають асимілюватися хвилям біженців і водночас розбивають російські культурні наративи у західних столицях.
Ось лише кілька прикладів країн та осередків, де «Просвіта» сьогодні виконує роль щита і меча:
Аргентина (Буенос-Айрес): Один із найстаріших осередків у Латинській Америці. У час війни він став ключовим майданчиком для донесення правди про геноцидну політику Росії до іспаномовного світу.
Канада (Торонто): Потужний осередок, що інтегрує новоприбулих українців, одночасно зберігаючи спадщину старої діаспори, яка зберігала мову ще з часів Голодомору.
США (Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфія): Ці осередки виконують лобістську функцію, працюючи з конгресменами та формуючи громадську думку через культурні фестивалі, які підкреслюють, що Україна - це Європа.
Німеччина (Мюнхен, Берлін): Осередки, що перетворилися на гуманітарні хаби, де вимушені переселенці можуть отримати українську книгу, віддати дитину до української суботньої школи та не втратити ідентичність у німецькомовному середовищі.
Велика Британія (Лондон, Манчестер): Активно працюють над донесенням українського наративу до британської інтелігенції, проводячи лекції про деколонізацію, пояснюючи, чому російську культуру не можна скасувати, але необхідно позбавити її імперських привілеїв.
Литва (Вільнюс), Естонія (Таллінн), Чехія (Прага), Португалія (Лісабон), Франція (Париж), Австралія (Сідней, Мельбурн) - у кожній із цих країн осередки «Просвіти» стали центрами кристалізації проукраїнських сил, де мова викладання, спілкування та культури є виключно українською.
Російська агресія парадоксальним чином прискорила становлення України як повноцінного суб’єкта історії, а не її об’єкта. Цей процес неможливий без ретельного перепрочитання власної культурної спадщини, яка легітимізує наше право на існування. Він неможливий без тотального переходу на українську мову, яка створює безпечне когнітивне поле. І він неможливий без формування мережевих горизонтальних структур - як всередині країни (для стійкості), так і за її межами (для глобального впливу).
«Просвіта» з її розгалуженою мережею показує, як культурницька робота стає геополітичним аргументом. У час, коли ракети руйнують міста, слово, знання та спільна дія стають актом відновлення світобудови. Бо врешті-решт, українці воюють не просто за територію. Ми воюємо за буття, яке не розчиниться в імперському небутті. І в цій боротьбі філософія, культура та мережа однодумців є такою ж зброєю, як і дрони.
Нажаль, у нашому побутовому житті в Одесі, останнім часом все меньше чути українську мову. Таке відчуття, що ті хто намагалися вчити мову або хоча б використовувати обмежений мовний запас - “втомилися”. Ми більше згадуємо історію, ніж робимо щось тут та зараз. На запитання, чому російською, часто чую: “Немає мотивації!?”. Яка ще мотивація потрібна, коли до тебе приходять вбивати? Може така фраза буде більш мотиваційною: “Коли до тебе постукає окупант у двері, то він скаже: “Здравствуйте!”, а не “Доброго дня!”.
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#Просвіта #українськамова #мовнепитання #деколонізація #СергійСарафанюк #Одеса
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma