І я кажу йому: куди ми подінемося з цієї землі,
Де судять героїв, де всі невинні і злі.
Де дзвони дзвенять кожен день, окрім тридцяти.
Але скоро, напевно, не буде і цих тридцяти,
У які не втрачали своїх.
Куди ми подінемось звідси, скажи,
Тут ми вдивляємося у минуле своє - тримай, бережи.
І звідти - звідкись - із-за межі
Воно вдивляється в нас. І в них.
Якби ми поїхали назавжди,
Ми б плекали довіку оці думки:
Чиї ми покинули тут сліди
І чи варто по них повернутись.
Ми б полюбили Відень або Берлін,
Як це зробити, знає мій друг Айдін
І він тут такий не один.
Каже: треба лише всміхнутись.
Він тікав і прибіг туди.
Він не хоче думати про сліди.
Хоче десь там на розі продавати східні дари.
І жити просто.
Але так вже тут сталось, що це не наш варіант.
Ми як навахо. Чи як останні із могікан.
Ми на все реагуємо гостро.
Робимо з мови своєї військовий шифр,
І коли “там” забракне літер і цифр,
Вони шукатимуть хибні шляхи,
Поки нам дають час найуміліші вояки,
Ми тут з слова тешемо стріли й списи,
Засипаємо правду у товарняки.
Тож без нас тут ніяк.
Саме на цій землі.
© Пропагандистка 18.01.2020
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma