Enigma Enigma

Вовк Самітник

2019-09-18 10:25:27 eye-2 2471   — comment 0

КУРОРТНЕ (МІСІОНЕРСЬКЕ)

 Епіграф:

— А вотетавот што — мьяса ілі ґріби?! — пхає свою ложку безцеремонна горласта іхтамнєтка перед моїм носом біля "шведського столу", майже відпихаючи мене на фланг. — Нє знаїті?..
     — I don't understand you, — чеканю у відповідь.
     — Чіво?..
     — Я не спілкуюся мовою загарбника моєї Батьківщини! — дірявлю поглядом.
     — Што?..
     З натовпу вигулькує її миршавий очевидно супруг і вмить відтягує оную від гріха подалі за лікоть:
     — Ти чіво, Наташа, ета же ані...     

 

 

     Всі турки білінгви. Вільно володіють турецькою та російською мовами. Принаймні на південному узбережжі Туреччини. Принаймні в провінції Анталія. Принаймні в нашому готелі і на сусідньому містечковому базарчику. З українською ж — біда! Ситуація катастрофічніша, ніж у Києві, Харкові, Сумах і Данєцку разом узятих! Жодного українського слова чи напису я тут не почув і не побачив за усі вісім днів перебування!.. Усюди все тільки турецькою або російською. Ну, зрідка є ще англійською де-не-де: "ЕХІТ" і "WC".
     Жах. Треба з тим щось робити!

     Особисто я взявся виправляти ситуацію з першого ж дня. З самісінького ранечку. То ще не час середньої ланки персоналу, котрий навіть інколи трохи шварґає англійською, але більшу частину котрого складають вихідці з азійської частини ЕсЕнҐє, що во-всю шпарять па-рускі. Туркмени, киргизки, адзербайджанці. Але Їх ще не видно. Зате є непримітні трудяги місцеві.
     — Дай Боже щастя! — весело віншую ранковому роботязі, що у корпоративному комбінезончику мете й без того чисту доріжку.
     — Дай Боже щастя!.. — віншую іншому, що дбайливо поливає ландшафтний дизайн.
     — Дай Боже щастя!.. — третьому, що вирівнює кілометрові ряди лежаків, готуючись до скорої навали "атдихающіх" на пляжі...
     — Я є з України, — кажу їм. — У нас так прийнято поважати важку працю простого чоловіка!..
     Їм приємно.
     Правда, будь-котрий з них враз метикує, що попав на якогось геть зовсім вже специфічного "понаєхавшого лоха", до якого з невідомих причин не спрацьовує традиційне: "топрі-утира", "топрі-діен" чи "срасвуйтіе", тому всі вони, по-простому опершись на мітлу, грабельки чи швабру, рятують ситуацію погідливим киванням голови, супроводжують її співчутливою усмішкою і часом ввічливо відповідають щось на кшталт:
     — Тихтирим-бишмиш-дирим-йок!..
     Напевно кажуть мені по-свому: "Дай Боже щастя і вам, пане! Дякуємо, що приїхали до нас! Ласкаво просимо! Ліпше би ви, канєшно, на чай дали, але вже хрін з вами!.."

     А з українською — біда.
     Шкода, що для просвітництва у мене залишилося обмаль часу. Скоро-бо вертатися додому.
Мабуть доведеться на другий рік поїхати ще раз. Продовжити місію!..