«Я, Гайдучик Марія Прокопівна, народилася у 1925 році в селі Ситниця Колківського району Волинської області. Пишу ці особисті спогади, аби залишилася пам’ять про час, який пережила я і мої однолітки…
…У червні 1944 року я випадково дізналася, що в Луцьку відкриваються підготовчі педагогічні курси. Я дуже хотіла вчитися, отож відразу зголосилася на ці курси. Моя мама підтримала мене. Батька не було, бо батька одразу ж забрали на фронт. До Луцька було більше 30 кілометрів і ходила пішки, бо автобусів тоді не було.
Провчилася три місяці і хотіла вчитися далі, але мене викликали в Колківське енкаведе і сказали, що я повинна або йти працювати вчителем молодших класів, або можу отримати направлення на Донбас. Вибрала направлення вчителькою молодших класів у село Рудники, хоч розуміла, що не маю достатньої освіти на вчителювання, але боялася їхати на Донбас. Я тоді ще подумала, що з Рудник хоч у неділю зможу піти додому, а з Донбасу вже ніколи не побачу рідних…
У школі мене зустріли привітно. Діти дуже хотіли навчитися хоч читати і писати, а тому були дуже слухняними на уроках. Отож я швидко опанувала власні страхи і подумала, що з часом, коли закінчиться війна, продовжу своє навчання. Але життя повернуло мою долю в іншому напрямку…
…Восени 1945 року ми стали свідками події, яка довіку залишилася в моїй пам’яті. Зазвичай енкаведісти кожного ранку приїздили вантажівкою в село, а того дня їх не було. А вранці з лісу почали виходити повстанці і збиратися на майдані біля церкви. Школа була на краю цього майдану, отож я з дітьми добре бачила, як повстанці, молоді хлопці, ставали навколішки і молилися. Потім вони дружно встали і пішли. Люди казали, що то повстанці прощалися з Україною…
25 січня 1946 року посеред уроку відкриваються двері і заходить енкаведіст з березовою палицею. У мене серце забилося від тривоги і думаю – що ж сталося? А він крикнув: «Вихаді!». Я сказала, що маю закінчити урок. Він у відповідь заматюкався і ще голосніше крикнув: «Вєлєно вихадіть, так іді!». Діти почали плакати. Я роздала дітям книжки і зошити, а енкаведіст підганяв мене брутальними словами.
Біля школи стояла машина, в якій везли в’язнів із Колок. В машині було повно молодих дівчат і старих жінок. Чоловіків не було, бо чоловіки або йшли у повстанці, або енкаведісти з першого дня своєї влади забирали на фронт. В селі залишалися тільки старі дядьки і діти.
Коли ми виїхали із Рудник на шлях до Луцька, то я побачила дядька Петра із свого села і крикнула: «Дядьку Петро, скажіть моїм, що я в Луцьку!». Дядько Петро кивнув головою, що почув, а я дістала прикладом по спині.
Дорогою до Луцька одна жінка примудрилася тихо шепнути мені, що моя подруга не витримала тортур у Колках і сказала енкаведістам на допиті, що мене повстанці направили в Рудники на роботу і що я належала до ОУН…
Дорогою до Луцька було досить часу аби згадати все своє життя… І згадала, що минулої неділі я була дома, і що мама розповідала про мою подругу, яку схопили в лісі, коли вона пішла по дрова. А люди пошепки говорили поміж собою, що із совєтскої тюрми вже не можна вийти, хіба що погодишся працювати на енкаведе. Мама плакала і просила, аби я до весни не виходила нікуди…
В Луцьку нас усіх запхали в невелику камеру. Було дуже тісно, ледь змогли сісти у тисняві. Повітря страшне, ще й параша в кутку видавала свої неймовірні запахи. Так починалися камерні будні.
Вдень нас ніхто не чіпав. На допити виводили з десяти годин вечора.
Мій слідчий дуже любив бити кулаком по обличчю. Я й досі бачу його пухлу, трохи волохату руку. Іноді бив ребром долоні по шиї. Після кожного такого удару здавалося, що голова відлетіла. Потім з’являвся глухий шум і, немов з-під землі, крик: «Кто давал запіску, куда ідті на работу? Кто бил с табой в арганізаціі?». Я відповідаю, що ніхто ніяких записок не давав, що Колківське райвно направило мене на роботу. Але мене ніхто не слухав, а били далі. Бив слідчий разом із молодим капітаном. Тіло затерпло від болю і я вже нічого не відчувала. Тільки мовчки молилася, аби Бог допоміг мені витримати муки…
Одного дня сказала своєму слідчому, що в Совєтскому Союзі не б’ють. На що він тільки хмикнув і відповів: «Єслі вижівєш, то раскажєш, как імєнно б’ют»». Тоді міцно затиснув мою руку і загнав під ніготь середнього пальця голку. Я кричала від болю, бо думала, що може хтось почує і мене не будуть так катувати. А вони сміялися. Потім слідчий витягнув голку, обматюкав мене і мене, ледь притомну, повели в камеру. Палець розпух. Я просила наглядача, аби викликав лікаря, а наглядач сказав, що й без лікаря заживе.
Наступного вечора заганяли голку в палець другої руки. Я знову кричала від болю. Слідчий, в перервах між катуваннями, розповідав вигадану ними історію України. Капітан сміявся. Вони так глумилися.…
…В останню ніч допиту я втратила свідомість від тортур. На мене вилили відро крижаної води, аби я отямилась. Мокру з голови до ніг посадили на стілець. Слідчий поклав на стіл переді мною протокол і сказав: «Чітай».То хіба я його читала? Щось читала, але нічого не розуміла, що саме читаю. Почали кричати, аби підписала. Підписала. Бо хотілося, аби вже нарешті закінчилися тортури.
25 березня 1946 року був суд. Привели нас семеро дівчат. Зачитали обвинувачення. Дали по десять років тюрми і по п’ять років позбавлення прав. Ото й весь суд. 02 червня 1946 року була вже на Колимі…
Дякувати Богу, я вижила. Мабуть для того, аби таки розповісти внукам, що в Совєцкому Союзі не б’ють, а катують…»
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma