Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
***
Федорович сидів посеред майстерні, тримаючи в руках важку книгу в потертій палітурці та згадав. Сусідка, стара пані з другого поверху будинку, що неподалік його квартири, побачивши як він щось майструє біля дому, принесла якось зранку цю книжку — мовляв, бери, синку, то чтиво про наше, давнє, може тобі згодиться. Книга вона лежала вдома на верстаку майстерні, припадаючи пилом від тирси, поки однієї ночі, коли безсоння знову погнало його в майстерню і він відкрив її.
То була історія про побут українців. Не про гетьманів і битви, а про те, як жили прості люди в язичницькі часи. Як вірили, що вогонь — це не просто полум'я, а посередник між світами. Як світильники вішали не там, де зручно, а там, де треба «відігнати навіть тінь». Він читав про символіку сонця, про те, як наші предки бачили світ — повний духів, знаків і боротьби світла з пітьмою.
І раптом його власна війна, вибухи, нічні чергування — все це наклалося на прочитане. Його боротьба там і боротьба предків з темрявою за допомогою скіпки чи каганця раптом стали чимось єдиним. Він зрозумів, що його бажання невипадкове і ідея створити з наявних дерев'яних чуток люстерку «Сокіл» — це лише перший виклик.
Він почав експериментувати. Відмовився від прямолінійних, чітких форм, які так любив на військовій техніці. Він шукав щось текуче, сповнене сенсу.
Першою в новій серії народилася люстра, що складалася з кількох кіл, переплетених між собою сталевими прутами та деревини, ніби грубою ниткою. Всередині циліндричних дерев'яних патронів він розмістив не просто лампи, а матові кулі, схожі на місяці. Знизу, на тонких ланцюжках, звисали підвіски з гранованого скла, яке він надибав на блошиному ринку. Вони мали ловити промені світла і розсипати їх на всі боки, як скалки сну. Він довго сидів над нею вночі, закріплюючи кожну деталь, і коли ввімкнув — світло не просто освітило майстерню, воно створило в ній казку. Тіні від переплетених кіл бігли по стінах, а скалки світла танцювали на стелі.
— Ловець снів, — прошепотів він уголос.
Він згадав, що у індіанців ловці снів захищають сплячого, пропускаючи крізь сітку лише хороші сни. Але для нього ця назва набула іншого сенсу. Його світильники мали ловити не сни, а той давній, предковічний дух, що ховався в темряві, і витягувати його на світло. Вони мали бути оберегами для дому, нагадуванням про те, що світло завжди перемагає, хоч би якою густою не була ніч.
Він робив їх різними. Одні — більш масивні, з кованого заліза, з грубими зварними швами, що нагадували шрами на його душі. Інші — ніжні, з міді та латуні, з ажурними візерунками, схожими на мороз на шибці. Кожен «Ловець снів» був унікальним, як і той сон, який він мав оберігати.
Сусідка, побачивши перший витвір серії, що сох від лакового покриття дерева довго мовчала, а потім перехрестилася чомусь і сказала:
— Воно ніби живе, Сусіде. Дивиться на мене.
Він посміхнувся. Вона вловила головне.
Чутки про дивного майстра, який робить «світильники-духи», розійшлися навколо. Приходили люди, довго роздивлялися через вікно, чіпали поглядом холодний метал, подумки вмикали і вимикали світло, спостерігаючи за грою тіней. Він відчував себе потрібним. Він більше не намагався вписатися в їхній світ — він творив свій власний, тут вдома, у запорошений тирсою майстерні, і іноді запрошував сусідів зазирнути всередину.
Він брав у руки холодний метал та тепле ще живе дерево і вкладав у нього тепло власної душі, яке, здавалося, було втрачене назавжди там, на війні. Зроблене з любов'ю оживає, починає світитися зсередини, даруючи іншим те, що сам Федорович знайшов із таким болем — спокій і захист.
А одного вечора до нього прийшла жінка, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Вона довго мовчки роздивлялася «Ловців снів», а тоді тихо сказала:
— Моя донька перестала боятися темряви після того... всього, що ми бачили. Чи не могли б ви зробити для неї такий світильник, щоб він захищав її сни?
Він глянув на дівчинку, що з цікавістю роздивлялася гру тіней на стіні, і відчув, як до горла підкотилася грудка.
— Зроблю, — відповів він твердо. — І він буде найкращим. Бо кожен «Ловець снів» ловить не просто сни. Він ловить спогади. І перетворює темряву на тепле світло навколо себе.
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#Одеса #Україна #Ветерани #Ветеранський #Спільнота #військові #КолоВетеранів #ВетеранськеКоло #СергійСарафанюк #братерство #реабілітація #відновлення #чутливіпитання #адаптація #адаптаціяветеранів #соціалізація #суспільство #повернення
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma