Enigma Enigma

Вячеслав Ковтун

2020-05-27 10:54:59 eye-2 2946   — comment 0

Марія Нікорич непокоїться і всією душею турбується за роботу, котру виконує – Олег Володарський

Мешканці Новоселиці так пояснюють те, яке населення заселяє їх місто: «Українці і румуномовні молдавани. Молдовани розмовляють румунською, і вони це визнають. Натомість румунами себе вони не вважають».

Перша згадка про Новоселицю датується 1456 роком під назвою Шишківці. З 1617 Новоселиця перебувала у складі Молдавського князівства. За Бухарестським мирним договором 1812 року увійшла до Російської імперії. А у 1828-му, після врегулювання кордону між Австро-Угорською та Російською імперіями, була поділена на австрійську і російську частини по річці Рокитна. Додатковим імпульсом для розвитку Новоселиці було прокладання залізниці (1884 р – Чернівці-Новоселиця і 1892 р. – Жмеринка-Новоселиця), завдяки чому містечко стало значним транзитним пунктом. На початку ХХ століття у Новоселиці з 12 тисяч населення 80 відсотків були євреї. Саме через Новоселицю проходив перетин торгових шляхів, зокрема, до Центральної Європи і країн Балканського півострова. І євреї тут оселилися і розвивалися. Зараз про багату єврейську історію Новоселиці свідчить лише стара занедбана синагога у центрі міста та єврейські цвинтарі.

Пані мер – історик за фахом, Марія Іллівна закінчила університет у Кишиневі. Вона розповідає: «Наше місто має багато родзинок. Серед них – вулиця Джона Ріда, американського журналіста. Він був тут, коли їхав у буремний Петроград під час революції 1917 року, перетнув кордон, і на нашому вокзалі сів у потяг. У нас немає визначних архітектурних пам’яток. Але у Новоселиці ми маємо історичну пам’ятку – це місцеву синагогу. В часи Союзу у ній був будинок піонерів, а потім із синагоги будинок піонерів перевели у православну Георгіївську церкву. Потім у цій церкві зробили ремонт, вона велика і вважається головною у місті».

На стіні у кабінеті міського голови висить копія газети «Лондон Таймс» за 1876 рік, поставлена у рамку: «Мені цю копію подарувала єврейська громада з Ізраїля, – каже міський голова. – У місті Рамат-га-Шарон живуть нащадки вихідців з Новоселиці, там є цілий квартал, є там синагога мучеників Новоселиці. Я була там двічі на відкритті меморіального комплексу, присвяченого жителям Новоселиці, які загинули у роки Голокосту. На фото у цій газеті зафіксовано відправку з Новоселицького вокзалу всього необхідного для російської армії у російсько-турецькій війні 1877-78 років. Тоді тут була російська імперія. Через Новоселицю проходить кордон двох історичних територій – Бессарабії і Буковини. Річка Рокитнянка розділяла колись Австро-Угорську і Російську імперії. Ми з вами на території Бессарабії, перейдемо через маленьку річечку і вже буде Буковина».

Джерело: http://vaadua.org/news/novoselicya-ievreyske-minule-hristiyanske-suchasne

Небо сьогодні плакало… Тиша і напівтемрява квартири створювали надзвичайний затишок. Став менше писати. Перша ейфорія від знайомства з Буковиною схлинула, а на її місце прийшов сум за неймовірним спокоєм цього УКРАЇНСЬКОГО краю.

Неподалік від Чернівців живе своїм тихим, розміреним життям затишне містечко Новоселиця. Ми прожили тут цілий місяць. І по-дитячому захоплено згадуємо цю частинку української ментальності. Маленькі магазинчики причаровують своєю простотою, затишні кав’ярні – ароматом кави та неймовірно смачними солодощами, а перехожі – привітними посмішками. А незнайомий діалект, що лунає всюди, тільки додає відчуття нереальності. Але всюди Україна. В засніженому парку, в тихих вуличках, в картинах місцевих майстрів, і навіть в посмішці охоронця з супермаркету, котрий із такою щирою турботою радив нам місцевий часниковий хліб. Таке людське тепло надихає жити та мріяти…

Марія Нікорич зустріла нас у своєму робочому кабінеті – просто, спокійно і впевнено. Ми за філіжанкою запашної ранкової кави обговорили формат діалогу. В ході знайомства я пояснив, що і мені, і українцям вкрай потрібна «Сповідь» саме УКРАЇНКИ, а не посадовця.

Марія Іллівна стримано посміхнулась більше своїм думкам, ніж мені і ми розпочали «Сповідь». Вона живе своїм рідним містечком. Живе його звивистими вуличками. Живе людьми, котрі поруч із нею живуть, працюють, виховують дітей. Її душа болить за всі невирішені питання і, щоразу приймаючи рішення надати перевагу вирішенню однієї з нагальних проблем, вона ще довго переживає чи правильно вчинила, розпочавши саме з цієї ситуації, а не з інших, не менш важливих.

Вона непокоїться, всією душею турбується за роботу, котру виконує. Саме тому ставиться до виконуваних обов’язків міського голови сумлінно та совісно. Я не побачив пафосу. Його там немає. Там живе генетика нашого народу. Там українська душа.

Я не можу нічого сказати про Марію Нікорич, як про міського голову. Це буде інша сповідь. Сповідь між нею та її виборцями. Але є те, в чому я впевнений, що бачив на власні очі – щирість та відданість, із якою вона служить людям і власній справі не викликають жодних сумнівів.

Ми говорили про неї, про її родину, про барвисту історію її рідного краю, а я бачив перед собою красиву, богобоязну людину. Жінку, матір, берегиню. Бачив українку, котра відчуває свій край серцем. Красивим серцем. Серцем, котре вміє любити. Серцем, не байдужим до людських бід та негараздів. Цікавий співрозмовник. З мудрими й трохи сумними очима. Сумними від втоми. Від тих безсонних ночей, сповнених думками та сумнівами, що тривожать відповідальну, люблячу душу. Ми доторкнулися до людської долі. Долі незнайомої нам людини. Долі жінки, котра всією своєю материнською душею турбується про те, щоб не образити довіру тих, хто так прагне щастя на своїй жовто-синій землі.

Мені завжди хотілося писати про державу з людським обличчям. Я мрію жити в країні, де посадові особи не сприйматимуть нас, українців, як набір даних, як суб’єктів оподаткування чи як графу в статистичних даних. Мрію, щоб нашим чиновникам було не однаково. Не однаково, що родина втратила годувальника і потребує допомоги, не однаково, що хтось із нас, українців, захворів на тяжку хворобу і потребує лікування, не однаково, що матері, котра втратила роботу, нічим годувати маленьких дітей, не однаково, що в країні іде війна.

Я усвідомлюю свою країну, як МАТІР. Україна – жінка. Ось чому її так люблять її діти. Ось чому в неї такі красиві, сильні та добрі сини та дочки. Я чую свою країну, як сильну, мудру і величну жінку, котра руками-крилами обіймає одночасно кожного з нас окремо і всіх разом, котра продовжує любити кожного українця, хоч її тіло вкрите кривавими ранами, котрі не заживають віками. Я люблю її, вклоняюся їй, захоплююся нею…як і тисячі тих, хто не словами, а серцем видихає заповітне: «Слава Україні!». Не на публіку, а пошепки, ледь чутно, піднімаючи голову в небо. Туди, де живуть янголи, котрі подарували кожному з нас своє життя.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Марія Нікорич, міський голова м. Новоселиці, Чернівецької області

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma