Enigma Enigma

Jakiv Kutowyj

2019-09-10 07:56:10 eye-2 3013   — comment 2

Мартин

Мартин

Нинішний ранок, люде, сі зачєв з дзвінка:
- Пане Кутовий?
- Ну...
- То з поліції. Сержант Вінкєль. Заберіт конє...
- Кого???
- Прошпана, я сі питаю конє свого коли заберете?
- Пане поліцай, я в життю не мав конє.
- А хто вчора го привєзав до знаку 3.34?
- То шо такє?
- Зупинка заборонена.
- Де?
- Біля самого постерунку, прошпана!
- Прошпана, я зрозумів, то такий жарт в стилі 95 кварталу,- я поклав трубку, але телєфон знов задзвонив. Вже інший, до болю в нирках, знайомий голос становчо повів:
- Куба, як ти за пітнайціт мінут не забереш конє, шляк тя наглий трафе і наступного разу, курва, бдеш пітнайціт діб ринок прєтати! Ясно?...
- О, так би зразу і пояснив,- я поклав слухавку, допив каву і полЕтів на поліцію. Добре, жи йти було недалеко, бо цю ніч я провів в єдної файної кубіти, котра мешкала туж-туж.
Але жадного конє я там не увидів. Ніде. Видів кабанів і псів, але всі вони були в поліцайскіх мундурах і на двох ногах. Тому я знайшов попередній вхідний дзвінок і зателєфонував:
- Гальо! Пане поліцай, а де той кінь, шо маю го забрати?
- З ким я говору,- відповіла моя нокія
- То Куба. Кутовий. Ви пітнайціт мінут тому казали би’м конє забрав...
- Ну!
- Ви ми ту не нукайте, пане владо! Де кінь сі питаю, бо я го не виджу?
- Зара,- в слухавці почулосі, як поліцай відклав трубку, потім кроки і звук, як відкриваєсі вікно. Далі тиша і радісний крик вдалині:
- Міську, курва, шо там з коньом?
Потім знову кроки і мій телєфон знов заговорив звичним голосом:
- Кінь є, а тебе я не виджу!
Я обуривсі:
- Як то, курва, не виджу? Я шо - невидимий? Чи мені каменьом шибу в постерунку вибити?
- Нє, нє, Куба, шибу не тре. Ти де?
- Як де? В сраці, курва! Стою під бориславскім відділком поліції і сі хрещу в бік церкви Сьвєтої Анни.
- О, курва. А кінь в Дрогобичи. Стій на місци, зара тя привезут,- в трубці почулись гудки, а я зафайкував, присівши на сходах.
Попри мене ходили поліцаї, декотрі навит сі вітали за руку, співчутливо зазираючи ми у вочи. Добре, жи поряд був храм, но то Господь швидко ня вчув і на горизонті з'явивсі поліцайскій "чобіток":
- То ти Куба?,- спитало авто і відкрило задні дверки.
Я сів і ми погнали. На почєтку їхали мовчки, але водій фист підозріло зиркав в люстро і врешті сі спитав:
- Куба, ти ня памітаєш?
- Ми шо з тобов десь плитку клали?
- Нє, просто я колись у витверезнику робив...
Від тих слів в нирках моїх раптом штрикнуло цьвоком, ніби нагадуючи тоті веселі дні.
- Та не мартвисі, Куба, тодий всьо було норм. Ти був самий тихонький, на відміну від своїх колєґів... А шо то сі стрєсло з тим коньом?
- А я знаю?,- біль в попереку попустила, але передчуття удару, занесеного над тобов ґумового патика, не відпускало.
Ми в'їхали в славетне місто солеварів, я обнаглів і повів:
- А хулі ми так тихонько їдем? Міґавки вмикай!
- Гг, тєма!,- зрадів шофер і ми понеслись з сино-червоним супроводом і кряканням, від якого навит мені в авті робилосі не по собі.
На Стрийскій панував Хаос. Єдинов ознаков зародження життя був регулювальник, який завертав всі авта, шо хтіли там заїхати. Тлуми майбутніх фізиків та математиків заполонили всю проїзжу частину докола конє. Спудеї знимкували го на телєфони, декотрі навит провадили прємий етер, а скотинка тихонько тєгнула за собов руру з дорожнім знаком, до якої була моцно прив'єзана шнУрком. Купка поліцаїв стала обабіч, а оден з них, з великими зірками на плечох, як ня увидів, підбіг і заволав:
- Курвасрака, Куба, кіко мож? Вся районка ту, ніхто не може дати ради твому коньови. Двисі, він той знак з асфальту разом з бетоном вирвав. А ше та скотина вже єдному правоохоронцеви банєк розвалила! І так людий нема...,- жалібно повідав офіцер, вказуючи пальцьом на двохметрового сержанта з перев'єзанов головов. Потім троха помовчав і продовжив:
- Забери го, я тя прошу. А тобі за вчорашнє нич не буде. Обіцєю! Слово даю!
- Яке ше вчорашнє?
- Ти шо не памітаєш, шо ви з тим коньом вироблєли?
Яснийґвінт, жи я ніц не розумів, бо паміть моя застигла на тім місци, коли ми з колєґов, Влодком Сурманом з Млинок зачинали пити по стограм. Але виду не подав:
- Добре є! Без питань, пане владо! Зара всьо залатвлю!
Я різко ступив в бік конє, а той, увидівши мене несамовито зрадів - став на задні ноги і заіржав. Потів підскочив до мене і, наче пес, облизав мою невиспану пащу та сів поряд, висолопивши язика від радости.

- Ходи зо мнов, худобо!,- сказав я.

- Куба, нашо ти так?,- почув я голос, але поряд нікого не було, крім конє.

- Хто тут?,- спитав я.

- Та то я говору, кінь! Насправді то я Влодко, просто так зара виглєдаю. Але то хіба  ти мене чуєш,- кінь дивився на мене, кліпаючи розгубленими очима.

- Сурман, а шо то тобі сі захтіло коньом бути?

- То всьо моя Зузанна винувата, Куба. Памітаєш, як ми вчора з хати йшли, то вна мені повіла - би ти врешті сі впив, КІНЬ З ЄЙЦІМА!

Теперка все стало на свої місця. Я відвєзавв колєґу, взєв го за уздечку і ми пішли. Натовп докола радісно заплескав брава, водії зачєли сигналити, а поліцаї стріляти в повітрє з табельної зброї.

- І шо тепер з тобов робити, Влодку?,- спитав я, коли ми пройшли “алкоточку” на Шолом Алейхема.

- Шукати ВІЧНОГО ЩУРА!- відповів кінь.

- Якого ше щура? І де го маю знайти?

- Куба, ше моя бабцє ми повідала, жи в пивниці нашої ратуші жиє щур ше від пітнайцітого століття. І, якшо є якісь питання, то тре йти до него.

Ми йшли далі, попри людий, котрі радісно вслухались в нашу розмову, вірніше в ту її частину, котру озвучував я, бо голосу конє не було чути нікому, крім мене.

Кінь мовчки звернув в суецький канал і ми увиділи ратушний дзеґарок. Акурат бемкало дванайціту.

- Куба, ти мусиш ня врєтувати, хлопе.

- Та мушу, але де го шукати, того твого щура!

- Бабцє моя була фист файнов ворожков, вроки на оливо зливала, в любій біді могла помочИ. То вна казала, жи шомісєцє, на саме повнолуння, а при потребі - частіше, в старій пивниці під дрогобицков ратушов відбуваєсі єдна й та сама подія. Століттями. О!

Я слухав уважно і думав, жи шось ми ту не грає.

- Місцеві мешканці збираютсі ту на звітній вечір,- продовжував кінь,- Кажен повідає про те, шо увидів за той чєс, шо го вразило, або чим сі переймают челядники, чи громада загалом. Кажного разу оповідачі сі мінєют. Хтось відходе в забуття, розповівши іно кілька історій, інші живут в цій площині троха довше. Все залежить від того, КИМ він є на сьогодень. Комарі, миші, кіт, пес, ба навит кріт є учасниками цих неймовірних дискусій. І лише єден учасник даної спілки є незмінним протягом багатьох століть. Це Мартин.

Ми вийшли на пляц перед ратушов. 

- Куба, я поскакав на Млинки, а ти сі лишєй ту. Може акурат шось знайдеш,- кінь пустився галопом поміж куп піску, шутру і бруківки, котру робочі невдовзі мали би викласти на площі.

- Вали, йолопе,- я сі спинив і махнув му руков навздогін. 

Раптом брук підо мнов сі розійшов, стало невагомо і темно і я полЕтів в долину. Політ тривав, як потім сі оказало, недовго але все моє життє промайнуло перед вочима. Курча ляґа, люде, я остро гримнув сраков об шось мєтоньке, поволи встав і озирнувсі. Докола було темно іно в далині виднілось тьмяне світло і було чути голоси.

- Но то фореве, хлопе,- помислив я і пішов на вогень.

То був величезний покій, грубо викладений каменями, з півкруглим суфітом, освітлений невідомим джерелом, схожим на свічку, але котрого я так і не зауважив. Химерні тіні бургомістра, його заступника і, мабуть директора ґазовні радше нагадували якийсь фільм радикальної панк-групи, ніж відблиски від гасової лямпи.

Посередині стояв дерев'яний стіл, а довкола, в фотелях сиділи якийсь облізлий кіт, кишеньковий песьо, велетенський комар і бридка зелена муха, котрі зненацка замовкли і тепер з цікавістю розглєдали незнайомцє.

По центру, в кам'янім, випуцованім до мармурового блиску, кріслі сидів білий від шляхетної сивини, щур.

- Заходь, Куба! Я - Мартин. Шо сі стрєсло, хлопе?

- Та ніби ніц страшного іно колєґа мій раптом гет на конє схожий став,- сказати, жи я сі здивував, то не сказати ніц, бо я мало'м не дістав атак серцє.

- Сєдь си, послухай мудрих оповідок, гг,- посміхнувсі щур.

- Еее,- спробував я відповісти, але Мартин ня випередив:

- Ти не мусиш ми ніц пояснювати, я виджу вас всіх наскрізь. Бо жию вже стіко чєсу, що в паміти моїй закарбувалисі такі події, про котрі жаден з істориків не може знати. Вони можут лиш мріяти про знання, якими я відаю. А чим більше я знаю, тим довше жию. Мало постійних речей в тім світі, хлопе. Мокра вода, горєчий вогень, вільний вітер... Але то всесвітнє. А в нашім Дрогобичи є шось троха інше і не менш вічне. То мудрий Мартин. Я памітаю навит розмір мештів кажного бурґомістра, не кажучи про їх імена. І всі вони зо мнов завше сі радят, тіко нікому про то не кажут. Зле лише те, що не всі дослухаються моїх порад.

- Ааа,- знову зачєв я.

- А би'с ти соленого не їв, Куба,- сказав щур,- дай ми доказати. Маєш в руці свічку, як тіко я скінчу, обернисі там, звідки прийшов і згаси її. Але би'с не викідав. Як ті сі схоче ще раз ня увидіти, просто запали її від вогню. Іно вогень мусе бути від провдивої ватри на уріцкіх скелях. Все зрозумів?
- Так!

- І Влодковій Зузанні передай щирі вітання від Мартина.

Я послухав пораду і задмухав свічку. На хвильку стало темно, але  вже за мить я знов стояв ошелешений навпроти церкви Сьвєтої Анни. До тями ня привів дзвінок:

- Куба, то Влодко! Хлопе, я знов став людинов, курва! Як ти то зробив?

- Шо?

- Ну, як ти найшов го?

- Кого, до шляка ясного?

- Кого! Вічного Щура!

- Та ж ти сам повідав ми, би'м го шукав! Ше як коньом був!
Казав, жи тобі про него бабці розповідала, шо він ніби все може...

- А, ну так. Але я в то не вірив, Куба. Але ніц. Головне, жи я ЛЮДИНА! 

- То тре обмити, Влодку, нє?

- Звар'ював'єс? Мені вистачило того, жи я коньом півсутки пробув. Знаєш, як то, курва, зле, коли ти стоїш голий, без майток, єйціма світиш, а люде докола тебе на телєфон знимкуют? Нє, відтепер ніц моцніше за каву не бду пив. Честь, Куба, на зв'язку.

Я ще довго стояв і хрестився в бік храму, потім сховав до кєшені свічку, шо ми дав Мартин.

- За тиждень тре бде запалити,- помислив я,- певне файні історії в тій пивниці мож почути

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma