Під кінець літа 1919 р. тоді, як український чорнозем кровю парував, як полки Галицької Армії мостили шлях через Збруч-річку, Проскурів, Житомір і Київ… – курінь, яким я командував кватирував в селі вересах біля Житоміру.
Неділя – Вулиця роїлась від хлопців, дівчат, стрільців.
Неслись звуки буйної стрілецької пісні, плив дівочий шепіт…
Десь далеко, там де мрійна і тужлива далечінь, вмирали громи гармат…
Нагадували стрілецькі шляхи, широкі, закурені. Я сидів у садку. Війна, ворог, бої, втікали десь за гори…
– “Пане сотнику, якась дівчина до вас”.
Я увійшов до кімнати і побачив сільську дівчину. Чорнява, гострий погляд, сміливий, вояцький зір, кріс через плечі.
– “Я Маруся Соколовська”…
Ми посідали.
– “Прийшла я, бо довідалась через своїх людей, що в селі Галичани. А скрізь йде голосна слава – найкраща, вояцька… що лютий ворог під напором галицького війська тікає на північ.
І мені та мойому відділові туди дорога. Але поможіть*, ради Бога, поможіть мені!.. Дайте крісів, набоїв”…
І десь щез гострий погляд очей, а просила цілою собою, як дитина матері…
У нас самих не було набоїв, а в обозі на возах валялось кілька десятків крісів. Та їх я самий не міг нікому видати.
Я передав Марусі записку до команди 2. Корпусу У.Г.А. в Житомір, де представив її прохання. Ми вийшли з кімнати на подвіря. Стрільці лагодили підводу, щоби відвезти Марусю до Житоміра. Уже давно підвода стояла готова до відїзду, а Маруся малювала минуле…
Стрільці згуртувались біля неї, слухали.
Як кайдани рвались, як воля родилась шаліла, пяніла, як лютий ворог луною пожарів сліди свої значив. Як її батькові та братам терпцю не стало, – як чесне товариство у радомишльських лісах на повстанчу раду збиралось – як вона ночами прокрадалась крізь ворожі застави…
Батька, братів не стало… Бог і Україна знає, що поклали свої голови за волю батьківщини…
Я не бачив і сліду жалю в Марусі… кудись у даль гляділа… Благословила хвилю за все…
– І за смерть батька, братів, товариства повстанчого…
– і за пожарища іза могилки, що чорнозем покрили…
Десь ген далеко червоне сонце за рідні стріхи ховалось… Тягнуло думку за собою… Чимсь отруйносолодким, що за горло стискало…
Та не туди нам дорога, де червоне сонце ховаєсь… Нам туди, де гарматні громи вмирають…
– “Спасибі вам , сотнику, прощайте козаки!
В широкій, зеленій вулиці сховалась Маруся Соколовська…
На землю лягав вечір, а мрійлива тужна осіння далечінь манила широкими шляхами…
(Спомин – Василь Бачинський, б. сотн. У.Г.А.)
З матеріалів часопису “Літопис Червоної Калини” #1 за січень 1930 р., с.19.
Джерело: Архів Визвольного Руху
На фото чорношличниця Тетяна.
Джерело: Віртуальний музей УНР.
Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк: 5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma