А се що таке раптом мариться Головатому? Наче сидить він у теплій землянці, поки зовні віють холодні, північно-східні буйні вітри та піднімають чималенькі хвилі на Лимані. І грає в шахи з якимось вертлявим чортом. Та ба! Це ж не чорт, а бригадир Осип де Рібас, добрий вояка й моряк, але каналія і ще той крутій.
Навіть подвійні намети не рятували від осінніх холодів, дров не вистачало, і генеральська їжа була паскудна, не кажучи вже про солдатську, а в Головатого бували на вечерю копчені качки, червоні раки-вусані завбільшки з чималеньку долоню, відбірний чорний кав’яр, риба з Лиману: бурштиновий балик із сома, такий ніжний, що аж танув у роті, свіжі осетри, шипи, пестрюга, подуста, крошиця, щука і смажені карасі, а також завжди подвійна рибна юшка або драглі з неї. А ще м’ясо кабанчиків із плавнів, розкішний розварений куліш із диким часником і лікувальна горілка на степових травах, дуже корисна для ревматичних колін де Рібаса. Не вечеря, а година справжньої дольче віта в цих похмурих, крижаних степах біля Лиману!
Тому й зачастив покручений болячкою каталонець-неаполітанець сивими ранніми вечорами до Головатого. Але той не шкодував, бо де Рібас показав кілька шахових партій великого Джоакіно Ґреко й навчив отамана “джоко п'яно” і кільком контргамбітам.
До того ж, після доброї кварти горілки, згадував цікаві байки, з яких особливо вразила Антіна розповідь про викрадення в Ліворно княжни Тараканової, дочки імператриці Єлизавети Петрівни та старшого брата гетьмана Розумовського. Сталося це того самого проклятого року - 1775, що й зруйнування Січі. Олексій Орлов, братець колишнього фаворита Катерини Другої, причарував княжну-красуню, обіцяв підтримку у сходженні на російський трон і одруження. Згодом, начебто на весілля, запросив її на свій фрегат. Молодята веселилися, особливо невіста, очі якої лучилися справжнім щастям. Вінчав їх сам де Рібас, який грав у цьому поганському вертепі роль католицького священика. А потім під розкішний салют фрегат відчалив із Ліворно, на княжну прямо на шлюбному ліжку одягли кайдани, які вона носила до кінця свого недовгого життя, і кинули до трюму. Захмелілий де Рібас дуже сміявся, розповідаючи сю карнавальну історійку.
“Ото падлюки безсоромні, — думав Головатий, не подаючи виду. — Ну викрали ви дівчину — що ж, наказ цариці. Але навіщо, бісове кодло, знущатися над небогою тим весіллям? Усе у вас, чортів, не по-людськи. Однак соловейками співаєте на людях щодо своїх шляхетних чеснот. Тоді вас послухати — просто ангели небесні, а козаки, що вам заробили своєю кров’ю звання і ордени, півроку не бачили одежі й провіанту, не кажучи вже про премії, які ви у своїх кишенях поховали”.
Проте за науку контргамбітів Головатий був вдячний Рібасу.
Нарешті він зрозумів, як назвати те, чим вони разом із Сидором Білим, Харком Чепігою і запорозькими дідами на чолі з ченцем, колишнім кошовим, Пилипом Федоровим, що якось навіть боронив від московитів переправу Карла XII і Мазепи біля Переволочної, займалися довгими й сумними роками після знищення Січі. Виходило, що вони розігрували не якісь окремі комбінації, а цілий контргамбіт. Та навзаєм імперським обіцянкам подачек чинів і хуторів жертвували старшиною, козаками й собою, принижувалися, терпіли зневагу й глузування петербурзьких вельмож і їхніх посіпак штибу Текелея, плазували й корчили дурнів перед царицею, щоби наприкінці партії таки вирвати в значно сильнішого супротивника перемогу. Тобто визволити покріпачених побратимів і відновити Січ, нехай з інакшою назвою та на іншій землі.
— Ви знаєте, пане отамане, перед тим, як потрапити під Очаків, я багато чув поганого про козаків від петербурзьких вельмож. Що ви й розбишаки, і п’яниці, і нема у вас ніякого порядку. А зараз бачу, що порядку та перемог у козацького війська більше і на суші, і на морі, ніж у десятки разів більшої російської армії. Узяти хоча б Суворова, якого, я чув, ваші козаки кличуть “батько Сувора”. Напився в липні як чіп, сп’яну загубив нізащо п’ятсот відбірних гренадерів і вшився з легкою подряпиною лікуватися від ганьби до Києва, а потім до Петербурга — жалітися імператриці. Або генерала Максимовича, чию відрізану голову навіть зараз можна побачити на кріпосній стіні Очакова? І всі ж тут знають, що якби не ваша флотилія, то поразка армії Потьомкіна вже відбулася, але ж мовчать і цариці не докладають, — просторікував п’яненький де Рібас, швидко розігравши на розкішно інкрустованій шаховій дошці італійську партію й переходячи до міттельшпілю.
— У нас є така приказка: “Хто всрався? Невістка”, що означає — усі негаразди в армії росіяни списують на козаків, а усі козацькі перемоги записують на себе, — безрадісно відповів Головатий, прикриваючись пішаком від шаху й одночасно нападаючи на ворожого офіцера. — Але саме завдяки козацькій звитязі у битвах на Лимані від 7 та 17 червня росіяни перемогли турецький флот, у що самі не вірили перед тим.
Головатий заплющив очі й наче наяву знову побачив перший лиманський бій. Турецька армада, величезні 80-гарматні лінійні кораблі, фрегати й галери, великою хмарою зайшла в Лиман, сильний вітер дув із моря. Здавалося навіть, що вода потекла навспак, у гирла Дніпра та Бугу. Жменька російських кораблів, в тому числі двійко великих 66-гарматних: “Володимир” і “Олександр”, кілька фрегатів і бомбардирських суден, з напів спущеними вітрилами виглядала переляканими курками, хоча славетний корсар Поль Джонс і бігав на мостику “Володимира”, щось кричав, але ніхто його не розумів.
Перед фрегатами розташувалося семеро скампавей, сили весел яких не вистачало, щоби рухатися на турків проти цього шаленого вітру, суднам вдавалося лише триматися на місці. І маленькі козацькі чайки трималися на флангах під командою Білого та Головатого. Навіть разом із чайками кількість суден у російському флоті була значно менша, ніж у турків.
Аж серце заболіло в ту мить у Головатого, бо бачилося, що зараз турки вишикуються і розстріляють їх усіх, наче качок на полюванні — кінець всім сподіванням козаків щодо відродження Січі. Проте раптом вітер почав вщухати, почався відплив, вітрила у турків обвисли й турки з мисливців перетворилися на здобич у пастці, а запорожці по команді Білого й Головатого щосили рвонули вперед, на абордаж, тягнучи лінями ще й скампавеї з десантом і безперервно стріляючи з гармат. Кожен човен навіть не чайка — справжній боривітер! Оце було славне полювання в клубах гарматного диму й гуркоту, яке не гріх і перед смертю згадати. Усю свою лють, усі свої образи останніх років викинули козаки на нещасних турків. Сам Люципер не встояв би тоді перед запорожцями, бо в той день пан Бог був на їхньому боці.
Козаки, що надворі у великому казані варили куліш, немов відчули думки отамана, і в криту комишем землянку долинув спів:
Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,
Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,
Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,
Набралися сердешнії превеликої біди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу —
"Ой, тепер же вражих турків боятись не буду".
Виводили молодими, сильними голосами красиво, навіть де Рібас заслухався, хоч і не розумів половини слів:
— Росіяни співають геть інакше.
— У росіян все інакше. Козацькі втрати у лиманських битвах у кілька разів більші, ніж у росіян. Навіть кошовий отаман Сидір Білий бився при абордажі турецького флагмана як лев, але був вщент порубаний ятаганами яничар. З мого дуба лише я та пара побратимів вціліли якимось дивом, проте справжню відзнаку, а не подачку, отримав лише той пихатий принц Насау. Який тільки те й зробив, що прибіг до козаків після бою, коли виносили вмираючого Білого з чайки та поклали отаману до грудей захоплений прапор турецького флагмана, схопив той прапор і побіг одразу хвалитися перед Потьомкіним, — з сумом додав отаман.
— Так, так, і строчити депеші цариці напряму, щоби отримати згодом десять тисяч душ кріпаків разом із землею, — погодився де Рібас, який теж недолюблював Насау, і стукнув турою по білій клітинці. — Знакомито ви тоді розбили турків. Уперше в житті бачив, щоби такі маленькі човники брали на абордаж цілі фрегати. А коли в першій битві ваші човники потягли на лінях скампавеї проти вітру та назустріч туркам, то в принца ледь очі не повилазили від здивування, бо він вже збирався змиритися з ганебною поразкою російського флоту і здатися. Аж тут ваші козаки! Насіли на турків, неначе мурахи на гусінь.
— Гарде! — оголосив Головатий. Де Рібас здивовано глянув на дошку, похапцем відвів королеву й за мить почув від супротивника: “Мат!” Дещо очманіло подивився на чорного коня, який “уїв” його короля, але згодом із посмішкою вигукнув:
— Ви перемогли вчителя, sic transit, sic transit!
Уривок з новели "Контргамбіт Головатого"
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma