Коли Інститут масової інформації формує так звані «білі списки» українських медіа — тобто перелік ресурсів, яким нібито можна довіряти — логічно очікувати одного: ці ЗМІ дотримуються базових стандартів журналістики. Передусім — перевіряють інформацію.
Однак ситуація з публікаціями «Реальна газета» змушує поставити під сумнів сам принцип формування цих «білих списків».
Читайте також: Старі зв’язки і нові ролі: хто працює в українському медіапросторі
Видання заявляє про «розслідування» моєї діяльності. Інститут масової інформації підхоплює цю тезу, фактично легітимізуючи матеріал як достовірний. Але виникає просте питання: чи була перевірена інформація, на якій це «розслідування» базується?
Бо якщо ні — тоді ми маємо справу не з журналістикою, а з її імітацією.
У своєму матеріалі журналістка «Реальної газети» іронізує з приводу мого звернення до СБУ у 2014 році щодо активізації «Сірих вовків», називаючи їх «химерними».
Це одна з ключових маніпуляцій усього тексту.
«Сірі вовки» — це не вигадка і не маргінальна структура.
«Сірі вовки» — радикальна турецька ультранаціоналістична організація, створена у 1958 році. Ідеологічно «Сірі вовки» спираються на концепцію так званого «Великого Турану» — геополітичного проєкту, що передбачає розширення впливу на території поза межами сучасної Туреччини. У цьому контексті Україна, зокрема Крим і південні регіони, розглядається як зона потенційного інтересу.
Після розпаду СРСР «Сірі вовки» активізувалися в Україні. В Азербайджані було створено відділення під керівництвом ексміністра внутрішніх справ Азербайджану Іскандера Гамідова, який безпосередньо координував діяльність організації на території України.
«Сірих вовків» пов’язують із замахом на Папу Римського Івана Павла II у 1981 році, який вчинив член організації Мехмет Алі Агджа.
Звертаю увагу, що питання діяльності «Сірих вовків» і пов’язаних із ними процесів підіймалося мною в міжнародному інформаційному просторі задовго до подій Революції Гідності.
Йшлося не про ситуативну реакцію, а про системну аналітичну і оперативну роботу щодо відстеження потенційних загроз.
Варто зазначити, що організація мала мережевий характер і охоплювала різні частини України — від Одеси до Луганської області. Йшлося про спроби закріплення впливу, роботу з діаспорами, поширення ідеологічних матеріалів і формування середовища лояльності.
Саме тому у січні 2014 року я звернувся до Служби безпеки України з приводу активізації «Сірих вовків». «Останнім часом керівник українського відділення організації «Сірі вовки» здійснює поїздки до Миколаївської, Одеської, Херсонської, Запорізької та Луганської областей. Звертаюся до Вас, пане Голово, з вимогою припинити на території України діяльність турецьких радикальних організацій «Сірі вовки» та «Нурджулар», що спрямована на зміну чинного територіального устрою країни та несе ознаки терористичних екстремістських організацій», — йшлося у моєму зверненні.
І подальші події лише підтвердили: мова йшла не про «химеру».
Показово, що на відміну від авторки «розслідування», Служба безпеки України оцінила діяльність «Сірих вовків» не як інформаційний шум, а як реальний фактор ризику для національної безпеки України.
На моє звернення СБУ відреагувала оперативно.
І результатом стали не формальні перевірки, а конкретні дії — зокрема депортація з території України колишнього міністра внутрішніх справ Азербайджану Гамідова, який керував діяльністю «Сірих вовків» в Україні.
Цей факт зафіксований у відкритих джерелах, зокрема в іноземній пресі.
Крім того, після мого звернення співробітники СБУ викрили організацію «Ісламський просвітницький центр» у поширенні екстремістської літератури на промринку «7-й кілометр» в Одесі. За інформацією ЗМІ, за цим фактом СБУ відкрило кримінальне провадження за ст. 161 КК України («Порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної приналежності та ставлення до релігії»).
І тут виникає логічне питання.
З огляду на викладене вище постає запитання: якщо «Сірі вовки», як стверджує «розслідувачка», були «химерними» — чому реакція СБУ була настільки жорсткою? Чому було ухвалено миттєве рішення про депортацію особи такого рівня?
Державні інституції в особі СБУ не реагують на «химери». Вони реагують на реальні загрози.
Парадокси української політики
Є ще один аспект, який варто висвітлити в цій історії. Політичне прикриття діяльності «Сірих вовків» в Україні здійснювало ВО «Свобода».
Це підтверджується публічними заявами очільника цієї терористичної організації. Зокрема, колишній міністр внутрішніх справ Азербайджану Гамідов прямо заявляв про відповідні контакти та політичну підтримку.
Але найбільший парадокс навіть не в цьому.
Парадокс у тому, що Олег Тягнибок — лідер політичної сили, яка позиціонує себе як захисник традиційних цінностей і християнської ідентичності, — був відзначений відзнакою «Сірих вовків».
І тут виникає не просто політична суперечність, а відвертий ціннісний конфлікт. Бо мова йде про структуру, яку в міжнародному контексті пов’язували із замахом на Папу Римського.
Тобто ситуація виглядає так: політик, який декларує відданість християнським цінностям і орієнтацію на європейську традицію, вірний УГКЦ, який перебуває в єдності з Папою Римським, отримує відзнаку від організації, яка причетна до замаху на главу Католицької церкви.
Це вже не просто парадокс.
Це — показник того, наскільки декларації можуть розходитися з реальними контактами й практиками.
Вбивство, яке ставить запитання
Окремо хочу звернути увагу на ще один факт.
10 липня 2025 року в Голосіївському районі Києва було вбито полковника Служби безпеки України Івана Воронича. СБУ заявила, що підозрюваними у вбивстві полковника виявилися чоловік і жінка — громадяни Азербайджану. Під час затримання вранці 13 липня підозрювані чинили збройний опір, тож їх ліквідували.
Це не просто резонансний злочин. Це — подія, яка потребує максимальної уваги з боку держави та суспільства.
І сьогодні постає питання. Чи перевірялися версії щодо можливої причетності до цього злочину осіб або структур, пов’язаних із діяльністю «Сірих вовків»?
З огляду на попередні факти їхньої активності в Україні, а також характер самої організації, це питання не виглядає другорядним і точно не може бути проігнороване в межах слідства.
Нагадаю, у Франції заборонили діяльність організації «Сірі вовки». Влада звинувачує організацію у насильницьких діях та поширенні мови ненависті у Франції.
У ФРН їх вважають загрозою через неофашистські погляди, ідеологію вищості та напруженість, яку вони створюють серед турецької діаспори. Федеральне відомство з охорони конституції Німеччини веде спостереження за діяльністю організації, класифікуючи її як екстремістську. Німецькі політики регулярно обговорюють повну заборону діяльності організації, щоб обмежити вплив турецького ультранаціоналізму.
Замість висновку
У цій історії ключове — відповідальність за поширену інформацію.
Якщо Інститут масової інформації формує так звані «білі списки» українських медіа, він фактично підтверджує: матеріалам із цих джерел можна довіряти.
Однак у випадку з публікацією «Реальної газети» маємо інше.
Факти, які є у відкритому доступі, не перевіряються. Підтверджені події подаються як «химерні». Ключові обставини свідомо ігноруються. І при цьому це називається «розслідуванням».
У зв’язку з цим вимагаю від редакції «Реальної газети» та ІМІ офіційно спростувати недостовірну інформацію, викладену в матеріалі. Це базова вимога журналістських стандартів.
Окремо звертаюся до Інституту масової інформації.
Яким чином матеріали з очевидними маніпуляціями потрапляють у поле довіри? Чи перевіряється зміст публікацій, на які даються посилання? І чи не перетворилися так звані «білі списки» з інструменту якості на інструмент взаємного прикриття? Бо якщо відповідь на ці питання відсутня — тоді мова вже не про одну конкретну публікацію.
Мова про системну проблему.
Далі буде...
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma