Пресловуте "мовне питання" весь час вигулькує в коментарях, отже письменний народ виявляє до нього неабияку зацікавленість. І не без причин, бо на Майдані й під час війни виявилися справжні москвиномовні патріоти України. Оскільки найлегше брати те, що на поверхні, не вдаючись у різні там "тонкощі", то багато хто робить простий висновок: значить неважливо, якою мовою говорити, головне бути патріотом, особливо патріотом у справах, а не патріотом-теоретиком. З цього простого висновку сам собою витікає інший такий же простий: значить різні там "моральні авторитети нації" перемудрили в гонитві за красним слівцем, стверджуючи, що "нації вмирають не від інфаркту, спочатку в них відбирають мову", "нема мови ‒ нема й нації" і т. п.
Так виходить, якщо судити поверхово, а якщо глянути глибше, то ситуація трохи складніша, що, звичайно, не приваблює любителів простоти. Почнемо з того, що середовище москвиномовних патріотів України поки що неоднорідне. Воно розпадається на два, так би мовити, роди.
Москвиномовними патріотами України першого роду є українці, які погано володіють українською мовою. Проте вони прагнуть жити в українському національному середовищі. До цього ж роду належить частина людей, що ідентифікують себе іншими національностями, але яким подобається український народ разом з його мовою, культурою та іншими ознаками. Тому вони бажають жити серед (або поруч) з українцями, не вимагаючи, щоб українці змінювали себе заради "гостинності".
Москвиномовними патріотами України другого роду є люди різних національностей, для яких Україна ‒ це країна, в якій можна будувати нове життя, де рівні не тільки всі громадяни, але й всі етноси. Жоден етнос, з їх погляду, не може тут мати жодних привілеїв. Питання, яка мова буде мовою міжетнічного спілкування, виноситься за дужки. Мовляв, як складеться, так і буде. За такого підходу український етнос розглядається, як такий, що вимагає суттєвої ненасильницької селекції, бо в силу своєї численності (див. статтю "Україна однонаціональна держава") заважає будувати нове життя. З іншого боку, знов таки в силу своєї численності, він є необхідним для цього будівництва, але тільки після суттєвої ненасильницької корекції. Цей другий рід недовговічний. Його представники, зіткнувшись з тим, що українці "невиправні" у своєму бажанні залишатися українцями, або відмовляться від ідеї їх змінити та стануть патріотами першого роду, або, зрозумівши, що без насилля змінити українців неможливо, захочуть це зробити у насильницький спосіб. Оскільки ж через свою нечисленність вони самі на це не будуть здатні, то приєднаються до московитської п'ятої колони.
З цієї складної ситуації висновки, на щастя, досить прості:
1) ідея збудувати на території України нову "щасливу" інтернаціональну країну є нездійсненою, бо Україна є мононаціональною державою (знову див. статтю "Україна однонаціональна держава");
2) український народ (етнос) добрий і гостинний; ті, кого він не дратує своєю мовою і звичками, можуть жити в Україні мирно й щасливо, як рівноправні громадяни.
Продовження в статті "Москвиномовні патріоти другого роду".
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma