Завершив роботу над новою книжкою «Мовні війни – 2: Міфи про походження слов’янських мов». Вона є логічним продовженням моєї першої книжки на мовну тематику «Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови». Як і в попередній у ній спростовуються застірілі та на жаль й досі живучі імперські міфи про те, нібито українська мова є наріччям (діалектом) російської або якогось химерного «общерусского языка», що мова Давньої Русі є більш схожою на російську, а українська не має жодного до неї стосунку.
Ознайомитись з фрагментом книжки та її змістом можна за посиланням.
Можливо хтось вважає, що подібні твердження не варто брати до уваги та спростовувати. Що українська мова відбулася, є самодостатньою і не потребує захисту від усіляких маревних інсинуацій. Але насправді все набагато складніше. Бо під тиском російської пропаганди навіть деякі видатні українські діячі починали вважати українську мову наріччям російської. Серед них, наприклад, історики М. Закревський, Д. Зубрицький, філософ С. Гогоцький, класики української літератури П. Куліш, Я. Головацький, філологи О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовській і навіть І. Огієнко. Так, наприклад, О. Потебня у вступній частині своєї праці «О звуковых особенностях русских наречий» зазначав: «Русские говоры распадаются на две большие группы, которые, по отношению к предполагаемому в прошедшем единому русскому языку, назовем наречиями: великорусским и малорусским». А І. Огієнко в одній зі своїх ранніх робіт «Иноземные элементы в русском языке», виданій у 1915 році, писав: «Восточную группу славянской семьи составляет язык русский, распадающийся на три наречия: великорусское (северное окающее и южное акающее), малорусское и белорусское». Все це з успіхом використовується ворогами української мови й досі.
Звичайно, що питання про українську мову було тісно пов’язано з питанням про існування власне самого українського народу. Дуже влучно дискусію, що виникла щодо самостійності української мови, охарактеризував М. Березін в книзі «Украина (Малороссы, их страна, быт и прошлое)», виданій у 1907 році в Петербурзі: «Поэтические произведения украинского народа с несомненностью доказывали, что существует живой украинский язык, а если есть язык, значит есть и народ. Какой же это народ? Особый ли какой, или ветвь народа русского, польського?
И начались горячии споры. Украинские исследователи утверждали, что малорусский народ – особый народ, старший брат народа великорусского; польские ученые причисляли его к народу польському, а многие русские писатели старались доказати, что малорусский народ не более, как придаток великорусского племени. Споры розгорались сильнее и сильнее, а так как решить эти вопросы можно было только изучением истории народа и исследованием его языка, то за дело принялись горячо».
Загалом, як і в першій книжці про мовні війни, тут наводиться багато цитат провідних українських, російських та іноземних вчених та культурних діячів. Це має стати вагомими аргументами у протистоянні кремлівській пропаганді та у спростуванні фейкових тверджень різних псевдофілологів та звичайних «ватників».
При цьому в книжці розповідається не лише про походження української мови, а й про виникнення російської та про її мовні складники: церковнослов’янський, фіно-угорський, західнослов’янський і давньоукраїнський, бо цей чинник також мав місце у формуванні сучасної російської мови. Тому вона буде цікавою й російськомовним читачам, звичайно ж, якщо вони розуміють і вміють читати по-українськи.
Шановні друзі, було б дуже цікаво почути вашу думку про цю книжку. Чи цікавою вона буде українському читачеві і взагалі чи потрібна вона зараз, бо мабуть існують і більш важливі проблеми?
Буду щиро вдячний за ваші коментарі, відгуки та зауваження!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma