“Багато розказувати, та мало слухати” – говорять звичайно наші люди, як мають щось цікаве сказати.
Так і в мене сьогодні – “багато писати, та мало читати”.
Але що ж пороблю. Давно приобіцяв, що напишу, так колись таки написати треба. Мудре воно чи немудре, а все одно мушу написати, бо ж пообіцяв, ще й слово дав, що “скажу” чи напишу.
Зачну “зкінця”.
В 1911-14 рр. я редаґував “Учителя”, орґан Українського Педаґоґічного Товариства у Львові. Я жив далеко на провінції , в глухому подільському селі, на посаді народнього вчителя та редаґував журнал, що виходив у Львові. Згадую на цьому місці про це тому, щоб сучасне покоління зрозуміло поглядово, якими шляхами та як “нормально” розвивалась наша національна культура.
Часопис виходив у Львові, а “редактор” жив у глухому селі, 250 км. від Львова. Та й мусіла ж це бути неабияка “редакція”. Варто б сьогодні побачити. Досить, що журнал виходив, а національна українська педаґоґія “росла”, як на дріжджах. Згадую про це по літах з малим жартом, бо життя жартувало з нашим народом так цілі сотні літ.
Як “редактор” педаґоґічного журналу, я познакомився з Іваном Франком та запросив його до співпраці в “Учителі”. Я не знав, що Франко в той час був дуже поважно хорий, не міг працювати та що ні один наш тодішній журнал не міг користати з праці хворого письменника.
Франка дуже це боліло, тому він мабуть радо прийняв запросини до співпраці в “Учителі”. Небагато він написав для “Учителя”, а те, що написав, не принесло ні йому слави, ні орґанові популярности. “Праці” на сторінках “Учителя” були мабуть останнім надрукованим словом Івана Франка.
В 1913 році припало 40-ліття літературної праці Івана Франка. Цей момент відзначила вся наша тодішня преса окремими статтями, призначеними оглядові 40-літньої літературної та громадської праці ювілята. Написав і я три огляди: два з них появилися на сторінках “Учителя”, а третій надрукувало “Учительське Слово”. Всі статті про себе Франко читав пильно: читав і мої та був з них – як мені це сам казав – дуже вдоволений. Ізза цих статтей мав поет для мене нескривану пошану та симпатію. А може мені тільки так здавалося? – не знаю!
Десь так у місяці квітні чи травні 1913 року я зустрінувся з Франком у книгарні Шевченка у Львові. Ми щиро привіталися та забалакали про всячину. Зійшла мова й на 40-ліття літературної та громадянської праці ювілята. Франко висловив мені своє щире признання за ювілейні статті про нього та був дуже вдоволений. При цьому він сказав, що через ціле життя вірив, що серед народнього вчительства найде повне зрозуміння. Він щасливий, що не помилився!
При прощанні він сказав до мене: “Маю до Вас прохання. Пообіцяйте мені що сповните його”.
Я пообіцяв та дав слово, що зроблю для великого письменника все, що тільки зможу. Франко подякував мені, подумав і сказав:
“Слухайте! Якщо громадянство не знає всіх моїх писань, усеї праці мого життя, так повинна бодай знати як я називаюся!…
Я кивнув головою на знак, що погоджуюся з поетом. Він додав піднесеним голосом: “Скажіть людям, що я називаюся не Іван Франко́ – але Іван Фра́нко!”
Акцент на а́ – Фра́нко!
“Скажете?”
“Скажу!”
На цьому ми розійшлись і вже більше не бачились. Я й до нині не сповнив обіцянки, не дотримав слова, даного поетові.
Мене мучили ріжні сумніви – писати про це, чи ні? Я радився в людей; питав і поетового сина Тараса. ніхто нічого певного мені не сказав.
Вкінці по 27 літах я прийшов до переконання, що повинен дотримати даного слова, та переказати громадянству бажання великого письменника.
Отже, сповняючи це бажання, пригадую, що поет сказав мені: “Я називаюся не Іван Франко́ – але Іван Фра́нко!”
Кажуть люди, що знали поета, що під кінець свого життя, під впливом хвороби він висловлював нераз чудернацькі думки, чудернацькі бажання.
Можливо, що й це бажання, спрямоване до мене, було трохи “чудернацьке”. Не беруся про це судити. Але сам стверджую, що великий поет і письменник мав право вимагати, щоб люди бодай знали, як він називався.
Маю вражіння, що поет бажав перейти до історії нашої літератури не під іменем Івана Франка́, але під іменем Івана Фра́нка!
Може й це правильно?
Львів, дня 1 червня 1939 року
Іван Ющишин
З матеріалів газети “Українські Вісти”, – від 5 червня 1939 р., ч.126 (1035) , с.3.
Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк: 5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)
Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma