Слова про «замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини», здається, надійно забуті, але про них все одно нагадує ситуація і з самим їхнім автором, і з його творами.
Хай там як, але в книжковому форматі цей роман сучасного українського клясика, який років з двадцять нічого не пише, публікується вперше. "Ігореві на незабудь!" - пригадується, значилось на титулі подарованої книжки, і хіба ж забудеш ту розкіш, з якою завжди читалася повільно-степова проза Євгена Пашковського, що її час від часу перебивали авторські роздуми про літературу, чий списаний аркуш коли і важить чогось, то тільки як "нагад про відчайдушну прю з несвітом", або згадки про "піднесених на помийній піні, відгодованих, вихованих, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини", а то й зовсім вже спогади про захоплююче полювання на хитрого лиса: "піймай на мушку і з поправкою на пів-голови бий його вірною нулівкою".
Презентуючи щойновиданий роман "Осінь для ангела" Євгена Пашковського, видавці недаремно зауважують глибину пошуків людського, гідну Сартра з Камю, тягучість моменту і плинність художнього світу, не згірш як у Фолкнера, густину мови, якій, мабуть, позаздрив би й сам Джеймс Джойс. Мовляв, його мова шільна, немов ґрунт під ногами, і це не дивно, бо сам автор казав про своє письмо як про стиль бурякових рядків у нескінченному полі. Де й трапляється, зауважмо, осінь для ангела.
"Ще долинало від мосту голосіння води і грім ланцюгів об дюраль на човновій станції, дві пляшки вина в рюкзаку бухкали Богдана по спині, коленкоровим вінком за пагорби жалісної осені вклякало сонце, з розщелини скель морозний заносився вітер; за містечком, за дорогою потраурніла рілля, і прип'ятий шпагатом до обірваних цвинтарних ворітець козел нахиляв золочені загравою роги на чоловіка, - арештантськи довге пальто з облізлим коміром, голий виріз промуляної на шиї сорочки, замаюсена спортивна шапчина і втома на загостреному безсонням лиці виказували суворого митаря, від. чого так біснувався рогатий на прив'язі, - ляк перестріти родичів вивів до проламини в ограді, звідти, розгинаючись, він подумки побачив дідову могилу з їржавим хрестом, тамо за жухлою чагар нотою таволги, дуднику, бузини проглядає новий скорботний простір; задовго до оказії, десь відразу на початку хвороби, думав, батьки поховають бабцю коло діда, сама казала, звідти видніє степ за могилками всенької рідні; наслання, телеграму посіяли на головпошті, пізно доправили, впросив підмінити напарника на поромі, витрілав іналип луски на рюкзаку, стрімководь рвала сіті й безжальною критою сікла лапи веретенників на мілині, - пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи…"
Євген Пашковський. Осінь для ангела. – К.: Комубук, 2024
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma