Enigma Enigma

Оксана Чередник

2019-11-24 10:43:45 eye-2 2483   — comment 0

Надія з ящика Пандори. Спогади про 32/33

Стародавні греки не надто шанували надію,

бо зачинили її в ящику Пандори

разом з усім злом,

що дарував людям розлючений Зевс.

Можливо, в цьому є свій сенс.

 

Батько мого дідуся не хотів іти в колгосп. По тодішнім законам він не потрапляв під розкуркулювання, бо не мав надто багато землі. Йому призначили податок – здав. Призначили ще один – ще здав. Призначили третій – забрали все: землю, худобу, хату і все, що в хаті.

Він до останнього не вірив, що вийде саме ТАК. Що можуть отак просто – прийти і відібрати, і викинути на вулицю в чому був та ще й записати у «вороги народу», бо так вийшло, що все те майно не перекрило борг. Не вірив, хоча жив передчуттям страшної біди. Хоча були люди, які просто тікали, лишаючи все роками нажите. Тікали, рятуючи життя.

Дідусь в 30-х був на заробітках аж у Чечні. Про голод розповідав мені тільки один раз, але я запам’ятала ту розповідь на все життя. Почав здалеку: «Був у мене корєш, родом з Кубані. Веселий такий. А з’їздив додому, як підмінили. Все мовчить. Бо не можна було говорити. Вночі приходили й забирали людей. А потім ми вже тих хлопців ніколи не бачили. Як вдень викликали, то ще була надія на повернення, а якщо вночі – то вже все.

Та якось розповів мені, бо знав, що я з України, про страшний голод, про вимерлі села. Про глухі зарослі бур’янами вулиці, де вночі страшно було ходити не те, що малому, а навіть дорослому І сказав, що люди кажуть, що так по всій Кубані і по всій Україні».

Коли дідусь повернувся додому, голова сільради сказав, що вимерла третина його рідного села і половина сусіднього. Довго там затримуватися не смів, бо числився «сином ворога народу». Але пробув достатньо, щоб пересвідчитися, що з найближчої рідні не вижив ніхто.

Моя сестра почала шукати по архівам, але виявилося, що напередодні війни сталася пожежа. Лишилися старезні записи ще часів царату, а записи перших п’ятирічок радянської влади – як корова язиком злизала. Комусь дуже муляли.

Нам вдалося дізнатися, що прадід з жінкою та донькою-підлітком після того, як їх вигнали з хати й оголосили ворогами народу, поїхали до свого найстаршого сина. І якийсь час жили там, маючи шанс врятуватися.

Але померла одна з старших дочок і вони повернулися у село до її чоловіка допомагати няньчити дрібних дітей. Найменшу доньку лишили. Але мала засумувала за батьками й почала проситися провідати. Врешті решт вона поїхала з земляками до батьків і також загинула.

Дідусів брат не знав, що може вийти ТАК. Що ніхто не виживе. Ні батько, ні мати, ні родини двох старших сестер з дітками, ні найменша сестричка. Ніхто не знав. Вже все дихало лихом, але люди вірили у краще.

Про тих, хто міг врятуватися, але загинув, ми взнали тільки після дідусевої смерті. Він ніколи про це не розповідав.

Не лишилося ні архівів. Ні могил. Тільки живий спогад про яскравий весняний день, коли я вперше почула сповнений задавненого болю шепіт: «Люди їли людей, Оксанко! Ти розумієш, про що я тобі розповідаю? Люди їли людей!»

Через товщу десятиріч я чую рідний голос давно померлої людини, він трусить мене за плечі. В кожній хаті по п’ятеро-шестеро-восьмеро дітей: «Ти розумієш, Оксанко, як це було? Ти розумієш?».

Я чую цей голос кожного разу коли мені говорять: «Соседей не вибирают. Надо мириться. Мир – это самое главное». Мій прадід також хотів миру. Хотів лише працювати на своїй землі. Це була його єдина провина.

Так ми поминаємо. Біля свічки, як стріляють мої діти. Їм 9 та 11. Поки що вісімка. Біля вікна фотографії загиблих та тих, хто вижив та переказав нам свідчення.

Ми сильні. Ми вижили. Ми не забудемо.

Харків. Салтівка.

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma