В арміях країн НАТО роками утверджувалась ідея, яка реалізується нині всіма військовими лідерами: «Насамперед місія – люди завжди». Що це означає? У нашій армії розуміють, усвідомлюють та практикують цей принцип, чи є якась інша ідея? Тоді яка? Ви її знаєте?
Якщо з «людьми» у нас більш-менш все зрозуміло, то таке іншомовне слово, як «місія», швидше за все, асоціюється більшістю в армії з миротворчими, тренувальними, гуманітарними, моніторинговими та іншими місіями і сприймається як те ж саме, що й завдання. Під час служби переконувався у цьому неодноразово. Однак саме таке хибне сприйняття місії обумовлює проблеми з розстановкою життєво важливих пріоритетів та дотриманням балансу між ними в армії.
У загальному розумінні, місія – це високе призначення, відповідальна роль, яку надає собі організація в суспільстві або ставить перед собою індивідуум. А оголошувати місію – це заявляти про об’єднавчу ідею, яка допомагає розставити пріоритети, сприяє розвитку всередині організації та допомагає з’ясувати її стратегію. Очевидно, що місія генерує завдання, а не є їх синонімом.
У «Візії Генерального штабу ЗС України щодо розвитку ЗС України на найближчі 10 років» (2019) сказано: «Місія ЗС України – оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності».
Тут: https://www.mil.gov.ua/special/news.html?article=55107
У Доктрині розвитку військового лідерства у ЗС України (2020) визначено таке: «… для кожного військовослужбовця – прояв лідерства, захищаючи Україну в бойовій обстановці – це головна місія і найважливіша проблема, яку він вирішує. Щоб зробити це успішно, кожний військовий повинний розвивати характер і професіоналізм, досягаючи досконалості. Місія військових лідерів: морально, психологічно, професійно готувати себе і підлеглий особовий склад до виконання завдань за призначенням, згуртовувати його і вести за собою до визначеної мети».
Тут: https://dovidnykmpz.info/zagalni/doktryna-rozvytku-viys-kovoho-liderstva-u-zbroynykh-sylakh-ukrainy-2020/
У ЗС США найголовніша місія – захищати державу та її національні інтереси. Але кожний вид ЗС має свої специфічні місії. Наприклад, місія Сухопутних військ полягає в тому, що «Армія служить американській нації, захищає її життєво важливі інтереси та виконує свої військові обов’язки». У Повітряних Сил ЗС США місія полягає в тому, щоб «літати, воювати і перемагати в повітрі, космосі та кіберпросторі».
Тут: https://www.military.com/join-armed-forces/brushing-up-on-military-missions.html
Про іншу складову означеного принципу – людей – за останні роки в нашій армії не говорив хіба що лінивий, починаючи від того, що «в основу ухвалення управлінських рішень з питань оборони покладено людиноцентричний принцип» – до «забезпечення пріоритету діяльності органів військового управління щодо збереження життя, здоров’я та гідності військовослужбовців», а також інші гасла, за реалізацію яких ніхто не відповідає врешті решт.
Ми не унікальні у ставленні до людей в армії. Наприклад, у ЗС США у «Army People Strategy» (2019) трендом зараз є розвиток особового складу.
Детальніше тут: https://www.army.mil/e2/downloads/rv7/the_army_people_strategy_2019_10_11_signed_final.pdf
«Перемога має значення, а люди – це мій пріоритет номер один. Люди – це наші солдати – регулярна армія, Національна гвардія та резерв – їхні сім’ї, цивільні громадяни та солдати на все життя – пенсіонери та ветерани. Ми перемагаємо завдяки нашим людям, і люди будуть успішними у наших пріоритетах, у старанності, модернізації та реформах. Ми повинні дбати про своїх людей ...» – наголошує генерал Джеймс Макконвілль (Gen. James McConville, 40th Chief of Staff, Army).
Детальніше про це на відео «Gen James McConville: People First – Winning Matters» тут: https://www.youtube.com/watch?v=pDgffhoDrCc
У наведених прикладах чітко та ясно розкрито сутність місії – головне призначення і відповідальна роль армії, як суспільного інституту в цілому, або конкретного військовослужбовця, водночас в доктринальних документах задекларована «людиноцентричність».
Так в чому ж проблема нашої армії? Все ж начебто прописано і проголошено.
Вважаю, що існує проблема у розстановці військовими керівниками пріоритетів та дотриманні балансу між «місією» та «людьми». Точніше в їх дисбалансі, який спостерігається в акцентах, що озвучуються певними військовими посадовими особами, в їх рішеннях і згодом – наслідках діяльності. Саме місія визначає мету, конкретизує завдання та кінцевий результат, який необхідно досягти військовій організаційній структурі. А коли місія відходить на задній план?
Вам не видається суперечністю, що коли головними завданнями для командира будь-якого рівня визначається «збереження життя і здоров’я військовослужбовців, турботу про їх родини», тобто на перше місце виставляється складова «люди», тоді місію під час ведення війни з російським агресором фактично неможливо виконати? Командиру підрозділу досить важко, якщо взагалі це можливо, без втрат «життя і здоров’я» виконати бойову місію. Якщо це так, тоді за логікою таких «головних завдань» у деяких командирів підрозділів виникає сумнів: навіщо взагалі виконувати ту місію?
Генерал армії Вільям Шерман у своїх спогадах «Memoirs of General W.T. Sherman» писав: «Будь-яка спроба легких і безпечних воєнних дій закінчується приниженням та катастрофою». Пізніше Вінстон Черчилль щодо цього питання також стверджував, що перемоги ніколи не досягнути, якщо притримуватися лінії найменшого спротиву.
Коли перед командирами підрозділів старшими начальниками штучно й заплутано створюється дилема: «перш за все – це виконати місію за будь-яку ціну», або «обирай: місія чи люди, але за всі наслідки відповідаєш тільки ти», чи їм визначають, що «перш за все, зберегти життя та здоров’я людей, а місія (читай виконання наказу) – це не головне», тоді хіба не руйнується сама ідея необхідності армії як інституту захисту держави?
Якщо постійно вносити плутанину, дезорієнтувати військових лідерів, вербально шарахатися то від одного пріоритету – повсякчас на словах декларувати оборону держави, то до іншого – що «всі управлінські рішення ґрунтуються на збереженні життя, здоров’я» людей, тоді можна довести армію до нездатності воювати. Іншими словами «паралізувати» командирів у прийнятті ними рішень і «вбити» їх ініціативу (якщо вона взагалі в них проявлялася). Згадаймо, що те ж саме робили «агенти російського впливу» до 2014-го. Вони словесно декларували уявну турботу про особовий складу і водночас справами дезорієнтували армію у місії та розвалювали її вщент.
Постає низка запитань: українська нація на 100% впевнена у тому, що військовослужбовці в нашій армії мають чітке бачення, переконання, усвідомлення загальної та власної місії?
Вони морально, психологічно, професійно готові (вмотивовані) її виконати у критичній обстановці (на кшталт 2014-го року)?
Навіть тоді, коли місія ЗС України чітко прописана у доктринальних документах особовий склад «всеосяжно» і «всеохоплююче» відчуває турботу держави та своїх військових керівників про задоволення нагальних потреб?
Всі в армії задоволені славнозвісною «людиноцентричністю»?
Результати крайнього соціологічного дослідження «Чому військовослужбовці звільняються з армії?» доводять, на жаль, що не відчувають і не задоволені.
Тут: https://www.irf.ua/wp-content/uploads/2021/06/zvit-ua-digital.pdf
Стаття доктора Метью Лібермана (Matthew Lieberman) професора та директора соціально-когнітивної нейролабораторії Каліфорнійського університету пояснює складність, з якою стикаються лідери під час збалансування місії та людей. Він порівняв лідерів, орієнтованих на результати з тими, хто здатний соціально комунікувати зі своїми людьми.
«Концентрація на результати поєднувала сильні аналітичні навички та інтенсивну мотивацію рухатися вперед до мети та вирішувати проблеми. Однак якщо лідер вважався дуже сильним у фокусі результатів, шанс на те, що його вважають чудовим лідером, становив лише 14%. Соціальні навички поєднували такі риси, як спілкування та емпатія. Якщо лідер був сильним у соціальних навичках, він або вона розглядалися як чудовий лідер навіть рідше – у мізерних 12%. Однак для лідерів, які були сильними як у спрямованості на результати, так і в соціальних навичках, ймовірність того, що їх розглядатимуть як великого лідера, зростала до 72% …»
Тут: https://hbr.org/2013/12/should-leaders-focus-on-results-or-on-people
М. Ліберман стверджує, що лідер із сильними соціальними навичками може набагато ефективніше використовувати аналітичні здібності кожного члена команди. Наявність у нього такого соціального інтелекту для прогнозування і налагодження співпраці всіх членів команди сприятиме кращому їх згуртуванню. Він також наголошує про те, що спочатку часто здається труднощами, пов’язаними із виконанням місії, виявляється замаскованими міжособистісними проблемами.
Хоча важко заперечувати, що військові лідери традиційно (часто нав’язливо зовні) орієнтовані більше на досягнення результатів, найефективніші з них – це ті, хто може інтегрувати високу соціальну комунікацію та емпатію у своїх стилях лідерства під час взаємодії з людьми у виконанні місії.
Ніхто не очікує і не стверджує, що військові лідери повинні бути «соціально-спрямованими» під час ведення бою. У ситуації надзвичайного стресу найважливішу роль відіграє довіра підлеглих до них. Шлях до перемоги у війні починається з перемоги над собою, під час бойової підготовки, піклування про особовий склад та їхні сім’ї з боку посадових осіб, що представляють державу.
Найкращі військові лідери знаходять спосіб компенсувати свою зосередженість на досягненні результатів соціальними рисами та навичками взаємодії зі своїми людьми. Вони шукають та просувають молодших лідерів, які також демонструють цю рівновагу – баланс «місії» та «людей».
Уявімо літак. Він летить, тому що має два крила. Якщо він буде з одним крилом, то неминуче впаде. Так само і з реалізацією принципу: «Насамперед місія – люди завжди». Якщо військовий лідер цілком зосереджується на «місії» – бюрократія та «вимоги керівних документів» однозначно призведуть до невиправданих втрат своїх людей. Якщо він, навпаки – зосереджується лише на людях та ігнорує місію, тоді він перетворюється на «політика-популіста», «панібрата-горлопана», невпинно втрачає їхню довіру… та життя в бойових ситуаціях.
Тільки дотримання балансу між місією та людьми – де у пріоритетності, насамперед виконати поставлене завдання з найменшими втратами, – опора на «два крила» дозволить військовому керівнику стати визнаним лідером, який здатний досягнути успіху в кризових, непередбачуваних, критичних ситуаціях, зрештою виконати своє головне призначення і зіграти провідну роль у захисті України. Ніяк не інакше …
Теперішньому військовому керівництву і лідерам нашої армії бажаю виваженості та мудрості у цьому надскладному балансуванні пріоритетів, самомотивації до правильних справ та усвідомлення того, що прихильність і довіра особового складу до вас – це завжди вулиця з двостороннім рухом.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma