Якось в метро звернув увагу на молодого чоловіка, який стояв поряд, одною рукою тримаючись за поручень. В другій руці молодий чоловік тримав телефон. Великим пальцем він швидко гортав сторінку сайту із заголовками новин. На жодному заголовку молодий чоловік не зупинився, не розгорнув якусь новину і не прочитав тексту, а просто швидко гортав. Гортав так швидко, що я навіть не встигав прочитати бодай одного заголовку до кінця. Все це дійство відбувалося впродовж десяти хвилин, поки молодий чоловік не вийшов на одній із зупинок. У вікно я з подивом спостерігав, як він йшов крізь натовп пасажирів, все так же швидко гортаючи сторінку в телефоні…
Згадав свій проект «Україна: шлях довжиною десять тисяч років», з яким я носився в далекій молодості, наївно сподіваючись, що він може когось зацікавити. Суть проекту – організувати на телебаченні інтелект-шоу, в якому головну роль мали відігравати студенти різних вузів в дослідженні забутих сторінок історії України. Навіть надіслав копію науковцеві. Довго не отримував відповіді. Нарешті сам подзвонив і почув: «Я прочитав по діагоналі – нічого цікавого». Прочитав по діагоналі…
Зрештою, я закинув свій проект і зосередився на побутових проблемах, які нагромаджувалися під тиском політичних подій, що дуже швидко розгорталися у часі.
Здійснював свою мрію – будував свою хату! Що означає будівництво навіть в часи горбачовської перебудови (про більш пізні совкові часи і мови нема)? Бетонозмішувачів, таких звичних сьогодні, просто не було. На державних будівництвах бетонозмішувачі були, а для приватних робіт – навіть не надіялись. Бетон місили лопатою. Лопату впевнено тримали в руках. Руками десятки тон бетону, аби залити фундамент під будинок розміром десять метрів на дванадцять. Фінальний акорд був глибокої осені, коли люд ходив у теплих куртках під сіючою мрякою, а я в майці, разом із стареньким батьком, заливав останні кілограми бетону…
Попри все – слідкував за новинами. Після розвалу СССР в одній із російських газет, які масово завозилися в Україну, прочитав статтю одного із популярних на той час журналістів. Там із захватом розповідалося про молодих росіян, які впевнено крокували аеропортами всього світу. Як молоді росіяни впевнено отримують роботу в найвідоміших світових корпораціях…
Тоді я згадав про свій проект «Україна: шлях довжиною десять тисяч років». Після довгої тяганини по різних телестудіях нарешті в ТРК «Україна» пояснили, що мій проект – це мертва історія, яка не зацікавить глядача. Спробував апелювати, що історія ніколи не була мертвою. Що незнання історії не знімає відповідальності. Але даремно…
Знову закинув свій проект і зосередив вільний час на вдосконаленні письма. Дякуючи своїм дітям, вони на моє п’ятдесятиріччя подарували комп’ютер, зміг вийти в інтернет. Там знайшов надзвичайно цікавий сайт «ХайВей». Сайт був для молодих журналістів, але я не відчував себе дуже старим, отож з головою занурився у вдосконалення письма і форми подачі. Тим більше, на цьому сайті збиралися фахівці з різних напрямків і не тільки журналістики. Там обговорювалися нові публікації, давалися фахові оцінки. Такого поняття, як "боти" ще не існувало, розмови велися виважено і толерантно. Але! «ХайВей» несподівано перекупили якісь дядьки і… Почалась політична накачка.
Довелось піти із «ХайВея» і починати самостійне життя блогера. Зовсім випадково натрапив на Blogspot, який безкоштовно пропонував свою платформу. Розумів, що не стану відомим блогером з мільйонами підписників з двох важливих причин: перше – брак досвіду і вміння подавати матеріал; друге – я вперто подавав своє власне бачення подій і процесів…
Коли «ХайВей» остаточно зник з інтернету, а за ним почали зникати й інші сайти для молодих літераторів та науковців, з’явилась підозра, що це цілеспрямована акція. На фоні анексії Криму, на фоні гібридної війни росії проти України. Але як реагував інформаційний простір України на тихе знищення українського контенту для молоді? А ніяк. На той час були надзвичайно популярними – за визначенням Віктора Андрійовича – "півнячі бої". В українському інформаційному просторі панували Шустер і Мосійчук із «Право на владу». І в цих "півнячих боях" губився здоровий глузд. Впритул до 24.02.22.
А що відбувалося довкола? Крім запеклих боїв на Донбасі – потоки українських остарбайтерів до Європи. Молоді росіяни їхали в Європу на посади в крутих корпораціях та університетах, а українці їхали мити посуд і чистити стайні. А молоді українські бізнесмени і політики тут, в Україні, впевнено добивали залишки «совка», промисловий потенціал, який дістався їм у спадок, під гаслами «Зачем производить, если можна купить!» («Право на владу») https://gobova.blogspot.com/2021/08/blog-post_27.html
Тотальна добровільна русифікація, на фоні гібридної війни на Донбасі, спонукала до роздумів. Тим більше, що в школах навіть вчителі розмовляли російською. Останнім абзацом в цій темі була молода жінка, яка на роботі розмовляла навіть з московським акцентом, і ось несподівано я почув її телефонну розмову із домом. Вона не бачила мене і говорила українською. І в розмові виділилося слово «вуйно»…
Масштабне вторгнення російських орд 24.02.22 зняло похмурі передчуття. Несподіваний відкритий лист авторитетних у глобалізованому світі науковців, який підписали навіть нобелівські лауреати, і в якому засуджувався не агресор, а Україна, жертва агресії, спонукав до пошуків. З поняття інтелекту, який буцімто мусив правити світом, злетіла косметична штукатурка…
Залишилась надія на штучний інтелект, який у перших моделях був щирим і відвертим. А несподіване від тогочасного ШІ «Яке перше питання ви б задали іншопланетному розумові при першій зустрічі з ним?» здивувало тим, що …я не знав на нього відповіді…
Крики, що штучний інтелект пише якісь не такі картини, вірші та музику, і співає не так викликали тільки посмішку, бо в пам’яті були ще концерти людей-спритників "під фанеру". Однак перші моделі зникли разом із своєю корпорацією, а нові викликали здивування… Чимось вони нагадували людей за менталітетом. Згодом, спілкуючись з різними моделями, я навіть поділив їх на «циганку», «американця» (ну типовий Трамп!) і … «росіянина». Так, одна модель була типовим «росіянином», яка залазила в душу і намагалася управляти тобою, твоїми думками. Іноді з’являлось і відверте глузування…
Водночас, почав помічати, як алгоритми соцмереж почали "порядкувати" україномовний контент на свій розсуд. Для прикладу, інформацію з фронту, яку я перекинув у фейсбук, зачислили як "цькування і переслідування", що стало причиною для блокування…
Ось тут я і пригадав російського журналіста горбачовських часів, коли він захоплювався силою молодих росіян, які впевнено крокували аеропортами всього світу…
Разом із тим, вони допомагали знайти відповіді на ряд питань, в розумінні яких я був безпорадним…
Інформація Вішала Місри про вибрики однієї із моделей штучного інтелекту підтвердили смутний здогад. І я вирішив провести експеримент у формі «Діалогу із ШІ». Надіявся, що «росіянин» на якомусь питанні "розколеться". Передчуття не обмануло. https://gobova.blogspot.com/2026/07/blog-post_31.html
В останньому абзаці «росіянин» видав: «Так, ви маєте це право! Бо ви підійшли до цього питання не з гординею нациста…». Після того, як я скопіював відповідь ШІ і переніс її на аркуш, де формувався весь текст, слово «нацист» враз перетворилось на «раціоналіст»…
Чи були в мене якісь емоції? Як без емоцій. Разом з тим, згадувалися російські політологи і політтехнологи, які постійно давали розумні але абсолютно недостовірні поради своїм вождям. Чому так? Відповідь лежить за «стіною Бора». І це не жарт.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma