Це були останні дні СССР, але про це ще ніхто навіть не здогадувався. Зрештою, ніхто і не морочився з думками про долю СССР.
Це згодом пригадалася публікація в «Молоді України» про діда екстрасенса з Чернігівщини, в якій говорилося про скорий розвал СССР і що ця подія відбудеться під час церковного свята. Що Україну чекає велике майбутнє, а Москва повстане перед катастрофою, але її хтось врятує… Почитавши цю статтю, я тільки знизав плечима – тема про екстрасенсів була модною на той час, але… Замахнутися на розвал такої потужної машинерії, як СССР з її силовими структурами – це було верхівкою сміливості. Однак, публікація в «Молоді України» не викликала в тогочасному суспільстві якогось ажіотажу і тихо зійшла в архів…
Тогочасне суспільство було заклопотане виживанням. Хаотичні фінансові реформи, якими керували із Москви, закінчились фінансовою катастрофою. Як свого часу з Москви також по телефону керували експериментами на Чорнобильській АС…
Далі почалися амбіційні, але хаотичні тотальні реформи в економіці СССР. Почалась "демілітаризація" підприємств військового призначення з акцентом, що "воно якось запрацює на цивільній продукції саме собою". Однак, звичка на "команду зверху" скинула цю "реформу" у невизначеність.
Особливо "успішною" була виборча система директорів підприємств. Згодом обрані народом директори військових та машинобудівних підприємств стали різати устаткування на металобрухт, мотивуючи свої дії спочатку "недостатнім фінансуванням", а потім було підняте загальне гасло: «Зачєм праізвадіть, єслі можна купіть!». Народ радісно підтримав ідею. На металобрухт пішли навіть важкі сталеві кришки каналізаційних люків…
Але. В хаосі тогочасних "реформ" відбулася одна реформа, яка, схоже, визначила майбутнє СССР – це «господарчий розрахунок».
Першими втямили ситуацію колишні фарцовщики і вмить перетворилися на кооператорів. Далі реформою зацікавились на підприємствах, які існували під загальним брендом «Місцева промисловість». Варто наголосити на слові «існували», бо в часи СССР вся увага кремлівської верхівки була зосереджена на військово-промисловому комплексові, а «ширпотреб від Місцевої промисловості» (або товари широкого вжитку) фінансувався за остаточною методикою – тобто, крихтами від бюджетного пирога.
Лишався суперечливим один момент, за категоричною оцінкою мого кума Петра: «Інструментальний цех неможливо перевести на господарчий розрахунок, бо така специфіка цього виробництва». Хоча на той час була розроблена методика госпрозрахунку в інструментальних цехах Запорозьким автомобільним підприємством. Методика була цікавою тим, що зосереджувала увагу на зарплаті робітників інструментального цеху. Базою зарплати було систематизоване обчислення штучного часу. Єдиною проблемою в цій методиці було підготувати базу, що вимагало фахової компетентності вже не тільки для технологів, але й для адміністраторів інструментальних цехів. Не "Давай-давай! Всєм работать, а то уволю!", а на базі детально обміркованого і точно розрахованого графіка руху по технологічному процесу виготовлення окремих деталей і загальної зборки всього виробу. Кожен виконавець повинен знати свою операцію і зарплату за виконану операцію…
Методика переводу інструментального цеху на господарчий розрахунок була цікавою і доля підкинула мені можливість реалізувати її на практиці на невеликому підприємстві, яке мало, однак, потужну інструментальну базу…
Перший місяць я придивлявся до інструментальників, які працювали за винайденою в надрах СССР схемою по зарплаті – це бригадний підряд. За цією схемою всі щось робили, а зарплату начисляв бригадир за коефіцієнтами "трудового внеску"… В цій схемі адміністратор цеху мав роль "хлопчика для биття".
В цеху всі знали, що директор заводу любить навідатися перед обідом і наприкінці зміни, звідси – інтенсивна робота саме в цей час, а далі – як "карта ляже". Звідси і вічні проблеми з ремонтом ливарних форм та виготовленням нових. Бо бригадир ділив гроші, а за роботу відповідав адміністратор…
Інструментальники ще не знали свого майбутнього, отож кожного ранку збиралися погомоніти перед початком роботи. Найчастіше старенький слюсар, який займався ремонтами ливарних форм, розповідав різні бувальщини з минулого. Він вмів розповідати, вмів зацікавити слухача.
Того ранку всі уважно слухали про життя в окупованому Німеччиною селі.
– Мені тоді було десять років, але я пам’ятаю все, наче це було ще вчора. Хоча, чим я обідав учора – то й не пам’ятаю. Але то таке. Отож, коли селом пішла чутка, що червона армія відступила, то всі одразу кинулися в колгосп і почали розтягувати весь реманент. Люди розбирали всю живність і до вечора ферми були порожніми. Що буде далі – ніхто не знав і ніхто тим не переймався. Мати дорікала батькові, що не встиг хоч одну борону прихопити і тепер доведеться позичати у завбачливого сусіда. Плуга ми з братами руками тягли, поки батько відбивав в мужиків коня з возом, а про борону таки забули. Але то таке. Отож, село прибарахлилося і почало ждати нову владу. За кілька днів з’явилася і нова влада у вигляді товстелезного німця. Цього німця хтось назвав Бюргером, то так ця кличка і залишилась за ним.
Бюргер приїхав сам на мотоциклі і став перед сільрадою. Чи не першим прибіг вчитель німецької мови і гукнув сторожа, який несміливо виглядав із сільради, аби він зібрав всіх дорослих. Селяни швидко й зібралися. Бюргер піднявся на сходинку, аби його всі бачили і перше, що сказав: «А що то за хата стоїть посеред баштану?». Вчитель німецької мови пояснив йому, що на баштані стоїть не хата, а курінь, в якому перебуває сторож, старий Омелянчик. «Найн, – суворо сказав Бюргер. – Сторожа на баштані не повинно бути. Курінь розібрати, а на місці куреня поставити шибеницю і першого, кого піймають на крадіжці, одразу ж повісити». До вечора курінь розібрали. Самі ж люди вистругали і поставили шибеницю, яка простояла там до зими. А понад баштаном йшла дорога до Софіївки, отож, коли люде йшли до Софіївки на ярмарок, до робили гак на два кілометра, аби не повз баштан, на якому маячила шибениця.
Далі Бюргер наказав повернути все колгоспне майно і всю живність: «Це власність Німеччини. Кожен, хто приховає хоч дещицю – буде розстріляний». І люде ще до вечора все повернули назад. Ми з братами раділи, що не довелося тягнути назад крім плуга ще й борону. Мати ввечері запитала батька: «А хто ж розстрілювати буде? Крім Бюргера нікого й не видно». Батько тільки буркнув: «Та свої ж і розстріляють. Дай їм тільки зброю до рук».
З тих пір потягнулося буденне життя "під Німеччиною". Бюргер призначив старосту села і сказав, що старосту розстріляють першим, як тільки в селі буде смута. Староста скоренько призначив бригадирів і також пригрозив розстрілом. Знайшлись і поліцаї. Правда, в наше село приїхали поліцаї аж з Мелітополя, а наших хлопців відправили в Бердянськ.
Повернувся колгосп і повернулася повинність. Правда німці розраховувалися за роботу не трудоднями, як в радянському колгоспі, а рейхмарками. Все ж таки то були гроші, на які можна було щось купити. А в Софіївці скоро почали відкривати магазини і завозити з Німеччини різний товар.
Ледь не забув один такий цікавий момент. Бюргер чи не першого дня об’їхав всі колгоспні землі, щось записував у зошит, набирав у пробірки землі. А вже восени він вказував які землі до чого готувати. З тих пір Бюргер точно витримував сівозміну. Таких врожаїв, які збирали за Німеччини, ніколи не було. Одним словом – німець знав свою справу.
На роботу ходили всі, починаючи з десяти років. Школи не було і ми дуже раділи з того. Але був такий цікавий момент: вся робота відбувалася по свистку. Бригадирові чи старшому давали свисток. Він рівно о восьмій ранку свистів і починалась робота. Через годину знову свисток – всі кидали роботу і сідали на перекур. Десять хвилин – свисток до роботи. І так цілий день.
– А коли червона армія повернулась, то де бригадири свистки поділи? – запитав хтось із слухачів.
– Коли червона армія повернулась, то першим ділом зібрали всіх чоловіків, починаючи з вісімнадцяти років, і погнали до Дніпра, на переправу. Чули про «сіропіджачників»? Отож, всіх селян під автоматами погнали на переправу через Дніпро, під німецькі кулемети. Без човнів. З палками в руках, – голос слюсаря затремтів. – Там і мій батько. В Дніпрі…
– Прикуси язик, діду. В Москві ГКЧП. Перестройка і гласність закінчились. Армія взяла владу у свої руки. – почувся нервовий голос.
Слюсар враз замовк і зблід. Інструментальники хутенько підірвались і розбіглися по своїх місцях…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma