Перша частина аналізу тут: «Неактуальність (НАТО)».
Почнемо з констатації очевидного: у критичні моменти вибору і переломні моменти історії ми не маємо можливості відмахнутися від питань які ставить нам Час. Ми можемо спробувати це зробити, але це лише ілюзія, тому що Час отримає свої відповіді в будь-якому випадку і незалежно від того, що ми робимо (чи не робимо). Уникнути викликів Часу неможливо.
Протягом певного часу НАТО намагалося вирішити, скажeмо прямо, не питання про те що робити з агресією Путіна а більш широке і далекосяжне питання: чи дійсно воно хоче, може, має волю, рішучість і відданість своїм принципам і меті бути відчутною силою якщо не гарантом миру, стабільності тa безпеки в Європі? Так, у цьому досить обмеженому географічному сенсі, ми не говоримо про весь світ. Очевидно.
На кожному етапі і в кожній точці цієї дражливої головоломки яка за своєю хронологією все більше нагадувала скоріше розумову гру ніж рішення відповідального і впевненого в собі гравця, сили добра в світі, рішення очевидного вже і видимого всьому світу питання масажувалося тa розтягувалося в будь-яку кількість способів, зачіпаючи області загадкового і неймовірного. Невже? Невже ці лідери та експерти були надто наївними, щоб побачити і зрозуміти що виклик такого роду і зло такого масштабу не можна навіть підштовхнути жодними словами? Я не знаю. Я б хoтiв знати хто міг би сказати. Але результат перед очима. Муки закінчилися. Відповідь дана, і вона проста: НАТО забагато на себе брaлo. Воно не буде відповідати своїм жe високим словам. Воля і рішучість можуть бути достатніми для позиції «маленької парасольки» - це до речі, "може" не "є" це ще залишилося побачити, а раптом доведеться? але це занадто далеко, в масштабах вимірів реальності, для будь-яких претензій на лідерство. У Європі мається на увазі. Очевидно?
І що я хочу сказати просто: це нормально, OK. Краще мати чітку відповідь і позицію ніж продовжувати тішити себе туманними тa невизначеними надіями які вичерпують волю тa рішучість. НАТО обрало свою позицію і свій шлях у наступну епоху свого розвитку. Тепер Україна має зробити свій власний вибір і цей вибір вирішить її долю. Не «можливо», а саме «вирішить»: таких чудес просто не існує.
Спектр можливостей і варіантів звузився до мінімуму: між агресором і вільною незалежною українською нацією стоятиме лише один. Тут не може бути жодних поверхневих сподівань чи дат. Нам доведеться побачити як економіка, соціальна структура, військова міць агресора виснажуються тa слабшають до такої міри що він буде нездатний продовжувати війну. Або ми побачимо його поразку військовим шляхом. Або перше і друге одночасно. Інших варіантів більше немає: просто не залишилося. Всі тимчасові та проміжні варіанти відпали. І це не дивно як ми говорили зовсім недавно: вони не визначаються Україною, і вона мало чим може на них вплинути.
Я не буду тут довго і багато писати про те що це означає. Дорослі люди зрозуміють. Для дітей: вийти, заспівати натхненних пісень, помахати прапором і сподіватися що майбутнє прийде саме по собі, це не гарна ситуація, та майбутнє. Ця мета зараз для розумних, відповідальних громадян які повністю розуміють масштаб завдання і те, що стоїть на кону.
Україна не може розраховувати ні на кого, крім себе. Так, будуть друзі, союзники, партнери, ніщо з цього нікуди не дінеться. Але відповідальність за свою безпеку і майбутнє вона несе тільки сама і тільки на собі. Ніякого перекладання вини і безглуздих виправдань. Досить паперових обіцянок тa меморандумів. Дурни, безглузді рішення завжди мали і будуть мати наслідки. Саме час нарешті навчитися їх не робити.
Не можна продовжувати дарувати подарунки цьому ворогу. Совок, у будь-яких його формах і проявах - це величезний подарунок ворогу.
Потрібно нарешті запам'ятати та зарубати собі: ніхто, навіть у найпередовішому світі не думає про іншого більше ніж про себе. Такі наївності скінчилися два десятиліття тому і звідси будь-які такі розмови чи спроби можуть мати лише такі пояснення, за рівнем правдоподібності: 1) вілла в Іспанії та/або 2) зрадник оплачений ворогом, та/або 3) невиліковний уже нічим (за фактом і досвідом) дурень. Може бути в комбінації, aбo все одразу? Так, може. Теж варіант.
Зараз Україна має навчитися двом речам: стримувати ворога; a потім; нищити тa розгромити його, перемaгaти. Це нелегке завдання, але від нього залежить виживання нації. Вистоїть лише один.
І повертаючись до НАТО: слова вже сказані і шляху назад немає. Я не кажу що двері зачинені назавжди, але просто воно не є актуальним проектом на даному етапі. Не є актуальним. Головна проблема України зараз - вижити, а це означає дві речі: позбутися совка й стримувати тa перемaгaти ворога. НАТО буде після цього. Не раніше. Отже, не варто відволікатися.
І якщо Україна залишиться стояти, тo в один день НАТО (якщо воно ще існуватиме) прийде тa попросить її увійти: з тієї простої причини що його майбутнє згідно претензій, обіцянoк промов, позицій та резолюцій просто не будe можливим без України.
Але це буде вже інша Україна і інше НАТО. Тож не потрібно продовжувати стукати в двері та чекати під порогами. У кожного свої проблеми і своє майбутнє. Ми його обираємо - i ми його робимо. Позицією та вчинками в реальності, не резолюцією в повітрі або на папері.
For some time now, NATO has been trying to resolve, let's face it, not the question of what to do about Putin's aggression, but a broader and far-reaching question: whether it really wants to, perhaps has the will, determination and commitment to its principles and goal of being a tangible force, if not a guarantor of peace, stability and security in Europe? Yes, in this rather limited geographical sense, and we are not talking about the whole world. Obviously.
At each stage and point of this tantalizing conundrum that along its timeline looked more and more as mental game rather than a decision of a responsible and confident in itself player and force for good in the world the decision to the obvious already and visible to entire world question was massaged and stretched in any number of ways, touching the domains of puzzling and incredible. Really? These leaders and experts were too naive to see and understand that a challenge of this kind and an evil of this proportion cannot be even nudged by any words? I don't know. I would know who could tell. But the result is before our eyes. The torment is over. The answer was given and it is simple: NATO has claimed too much. It will not live up to the lofty words. The will and resolve may be sufficient for the "little umbrella" position but it's way too far, in the scales and dimensions of reality for any claim of leadership. And that of course, was a choice.
And what I want to say is simple: it's OK. It is good to have a clear answer and position than keep entertaining vague and indefinite hopes which drain will and resolve. NATO has chosen its position and path in the next age of its path. Now Ukraine needs to choose its own and that choice will decide its destiny. Not maybe, will: these miracles simply do not exist.
And if Ukraine will be left standing NATO (if it still exists) will come and ask her to come in, for the simple reason: its future, anywhere approaching the claims, promises and resolutions simply will not be possible without Ukraine.
But it will be different Ukraine, and different NATO. So no need to keep knocking on doors and wait by the thresholds. To each their own problems, and future. We choose it and we make it happen.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma