АВТОР - жінка, 65 років.
Микола готував вечерю. Треба було нагодувати шістьох солдатів, перед тим, як останні мали заступити на чергування. Надворі було напрочуд тихо, жодних обстрілів. Як ніколи. Та Микола знав, що це лише перерва, і новий гуркіт не забариться. Після кулінарного училища Микола сам попросився добровольцем на Донбас, оскільки знав, що там вмирають хлопці, його ровесники, якім ще жити й жити. І ось уже третій рік він на передовій. Так повар, але на фронті будь-яка спеціальність у пригоді. Це лише у кіно постійно демонструють десантників, морських піхотинців, спецназ. А там усі рівні, оскільки армія – це єдиний кулак, де нема «еліти» і «другорядних ролей», де кожен робить свою справу, ризикує життям.
Микола облаштував у бліндажі справжню кухню. Ні не ту, до якої ми звикли, яка є в оселі кожного. Суворі спартанські умови, однак їжа була завжди смачною, вчасно приготованою. Хлопці змайстрували таку піч, яка була у бабусі Миколи. Микола постійно згадував своїх рідних, особливо бабусю, яка навчала його читанню, доглядала за ним, в той час як батьки були на заробітках. Знав, що його чекає мати з батьком та двоє молодших сестер. Перед очима хлопця постійно з’являлась кохана Іванка, з якою він познайомився ще у школі. Спокійне, сором’язливе дівча було для нього найкращою, що розуміла хлопця з півслова. Не забував Микола і свого чотириногого друга Сірка, якого знайшов ще цуценям на дорозі, коли вертався зі школи.
Як і передчував Микола, тиша закінчилась. Цього ніколи не можна було вгадати, передбачити. Було о пів одинадцяту вечора. В бліндажі знаходилось десятеро хлопців. Більшість спали, поки їх побратими заступили до варти. Двоє розмовляли
- Донечка у перший клас пішла. Шкода я цього не побачив. Олена казала сильно засмутилась
- Нічого, підросте – зрозуміє. Мої вже давно школу закінчили. Старший, Максим хоче влаштуватись до китайської компанії. Програміст. Та я кажу йому – синку, а Батьківщина як? Хто буде підіймати її? Я розумію, що ти молодий, хочеш достатку, грошей, квартири, машини… Але це нині є, а завтра нема. А Батьківщина одна, і іншої такої не буде
- Зрозуміє. Ми ж з тобою зрозуміли!
Раптом розпочалась жахлива канонада. Миколу буквально скинуло з ліжка. Він боляче вдарився головою об стіл. Ззовні було чути стогін. Микола вибіг із бліндажу. Земля дрижала від потужних ударів. Навкруги було пекло. В траншеях метушились солдати. Микола посвітив ліхтарем і побачив проході скривавлене тіло.
- Боляче, допоможи, брате - сказав поранений
- Зараз
Не встиг Микола наблизитись до пораненого, як поряд – спалах. Микола впав обличчям униз. Він навіть не встиг зрозуміти що трапилось. Він наче поринув у сон. Снилась йому мати, що пригортає та обіймає його, а він ще зовсім хлопчина, який тільки-но повернувся зі школи і збирається йти з товариша на футбол. До кімнати заходить дядько Миколи, Петро. Але ж він помер, коли Миколі було ще 10 років.
- Батько, ти живий! Як я за тобою скучив
- Я теж скучив сину! Дуже радий тебе знову побачити
Микола хоче підбігти до батька, обійняти його, однак мати не пускає. Петро посміхається, батько виходить із хати.
- Батько, ти куди!
Микола виривається від мати біжить до дверей….
Микола прокинувся і побачив поряд медиків. Йому увели знеболююче і поклали до машини швидкої
- Він втратив багато крові. Хутчіш - прокричав медик.
Боєць не відчував ніг. Він встиг побачити кілька накритих тіл та зруйновану кухню. Микола не встиг промовити слова, як його на носилках поклали до авта. Машина чимдуж понеслась розбитою дорогою.
Ганна не спала цілу ніч. Вона знала що син там, виконує свій обов’язок. А серце матері в такому випадку не заспокоїти жодними пігулками. Розрадою були дві молодші доньки. Микола не писав і не дзвонив понад місяць. Ганна намагалась знайти розраду у великому господарстві, клопоталась про стареньку матір, яка жила у сусідньому селі.
- Він повернеться. Я це відчуваю - постійно промовляла бабуся про онука.
Ганна зайшла до Іванки. Дівчина сказала, що вже дзвонила до військомату, але там нічого не повідомили. Іванка збиралась навідатись до установи із сестрою.
Ніхто з рідних Миколи не знав, що хлопця готують до складної операції. В коридорі шпиталю було людно.
- Ми його втрачаємо. Хутчіше. Готуйте кров до переливання - лунало з операційних.
Лікарі та медперсонал метушились наче мурахи, адже від їх метушні, від кожної хвилини, секунди, залежало чиєсь життя.
Операція. Її проводив досвідчений хірург, за плечима якого були десятки схожих випробувань, які він раз за разом проходив. Хлопцеві вдалось врятувати життя, та довелось ампутувати обидві ноги.
Після тривалої операції, спітнілий лікар, вийшов у коридор, увесь час протираючи піт з обличчя. До нього звернувся молодий лейтенант
- Ви з частини, де служить Коваленко?
- Так - промовив молодий офіцер- як він?
- Жити буде! А от ходити - лише на протезах! Поряд йдуть бої. Хлопця треба доправити до Харкова!
- Вас зрозумів - із сумом промовив лейтенант
Микола прийшов до тями. Сильно боліли скалічені ноги. Хлопець стогнав від болю, прогинаючись у спині. Він відкинув покривало та побачив, що ніг від коліна нема, лише скривавлені бинти. У хлопця почалась істерика
- Не хочу так жити. Краще померти ніж так - волав він
До палати забігла медсестра з лікарем, увели хлопцеві заспокійливе
- Поспи дорогенький. Сон лікує краще за усі ліки - сказала медсестра і провела по чолі Миколи рукою.
Коли Микола прокинувся вдруге, він вже не волав. Його охопив сум, душевний біль, який роздирав його з середини.
- Як я буду тепер? Я ж стану завадою для рідних? А бабуся? Вона не втримає, коли дізнається. А Іванна? Вона ж така молода…
Хлопець накрився з головою й тихо плакав. Ні це не був прояв слабкості. Це були сльози болю, болю за рідних, за їхні можливі страждання. До палати зайшов лікар, похилого. Він поміряв серцебиття, оглянув ноги.
- Краще б я там лишився, з побратимами - крізь зуби процідив Микола
- Не говори дурниць, хлопче. Вижив - і дякуй за це.
- Я тепер наче те поліно. Не танцюватиму, не ходитиму. Інвалід
- І з цим теж живуть - промовив лікар і закотив штанину на лівій нозі. Микола побачив, що у чоловіка протез.
- Це мені спогадка про Афганістан. Ми тоді четверо їхали у машині. Фугас. Думав - кінець. А тепер онук вже в університеті вчиться, на медичному. І дружина прийняла мене таким, яким я є.
- Видужуй синку! Борись! Живи!
Лікар вийшов з палати
Ганна була на кухні, коли задзвонив телефон. Невідомий номер. Коли Ганна відповіла, то від того що почула мало не зомліла
- Дмитре, Дмитре! Біда - плакала жінка.
Дмитро наче ошпарений забіг до кімнати.
Цього ж вечора до Ганни прийшли Іванка зі своїми батьками.
- Звісно біда. Але головне, що живий - сказав батько Іванни - Він мій зять! Крапка
- Я його ніколи не покину - плакала Іванка - не житиму без нього!
Було вирішено, що до Харкова поїдуть Іванна з батьком та батьки Миколи
Рано-вранці до палати, де лежав Микола зайшли два санітари. Хлопці поклали Миколу на каталку. Коли Миколу завантажували до «буханки», зовсім близько лунали вибухи
- От сволочі. Знову гатять. А це між іншим єдина дорога до аеродрому! - нервував водій - Хлопці покваптесь.
Санітари зачинили двері і авто поїхало чим хутчіш.
Микола весь час думав. Голова була наче перевантажений комп’ютер. Раптом думки перервав гучний вибух і світ наче перевернувся догори дригом. Машина перевернулась - поряд вибухнув снаряд. Микола втратив свідомість.
Катерині вже минув сьомий десяток. Вона шукала козу, яка перелякавшись обстрілів, утекла. Сама ж Катерина вже звикла до цього пекла. Василь, її чоловік лише забивав фанерою вікна та лагодив дах після чергового обстрілу. З 60 будинків, які були у селищі, уціліло лише сім. Більшість мешканців виїхали, а дехто лишився у ньому назавжди. Катерині та Василеві не було куди подітись – син помер від раку, а невістка, одружившись вдруге, забрала дітей та виїхала до Полтави. Більше Катерина своїх онуків не бачила. Через вік, старі хвороби Василь мав проблеми із здоров’ям погано бачив на ліве око. Єдине, що рятувало стареньких - кілька курей, невеличкий город та коза.
Шукаючи перелякану тварину, Катерина побачила перевернуте авто. Як медсестра з 40-річним стажем, яка не раз бачила смерть, вона зазирнула усередину й побачила що живих немає. Катерина обійшла автівку. У кюветі лежав Микола. Жінка порухала його пульс - хлопець був живий.
Чимдуж побігла Катерина по допомогу. Вдалось знайти лише дідів Григорія та Максима. Прибіг й Василь. Літні чоловіки занесли Миколу до оселі Катерини
- Треба поховати покійників. На дворі страшна спека. Потім їх перпоховають - сказав Григорій
Поки дідусі ховали хлопців, Катерина надавала допомогу Миколі. Перш за все дала пігулки, обробила рани.
- Довго я тут? - було перше, що спитав Микола після того, як прийшов до тями
- Більше доби. Як почуваєшся? Сильно болить
- Терпимо! Ви мене знайшли?
- Так. Інші загинули
- Нещодавно я вже побував на тому світі
- Отже Господь любить тебе, хлопче! Тримайся рідненький. Скоро твої приїдуть. Вони кожні три дні привозять нам харчі та воду
Під час нічних обстрілів Василь з Катериною ховали хлопця у підвалі, який став для стареньких справжньою схованкою у тому пеклі
Катерина сказала щиру правду. Рівно через два дні у селище навідались військові. Катерина та односельчани розповіли їм усе. Військові забрали Миколу і скоро хлопець був у шпиталі Харкова. Життя хлопця двічі було на волосині. І двічі смерть лишалась ні з чим.
Микола набирав по мобільному номер матері. Руки тремтіли як у першокласника. Та раптом знайома музика пролунала за дверима - в палату зайшли Іванка, Ганна та Дмитро
-Михайле!
- Синку!
Жінки кинулись до пацієнта, почали обіймати та цілувати його.
- Та живий я живий!
- Ми все знаємо сину! Все владнається!
Далі Миколу очікувала тривала реабілітація, лікування. Хлопець почав звикати до протезів. Знайшов роботу та одружився.
Пройшов рік. Катерина поралась по господарству. Рипнула брама. Жінка вийшла з городу та побачила… Миколу з дружиною та його батьків
- Низький уклін Вам, бабусю!
Ганна кинулась до Катерини, почала цілувати їй руки
- Та Господи, підведіться. Та що ж Ви…
- Дякую за сина. Ганна з Дмитром вирішили забрати до себе Катерину та Василя. Адже у стареньких не було нікого. Так родина Миколи збільшилась. Так розпочалось друге життя хлопця!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma