Куди йде ця війна? Що ми можемо зробити, створити, збудувати та виконати на її осяжній її фазі? Будь ласка, забудьмо про це: "очікувати". Час робити та досягати. Він вирішить результат цієї війни.
Перший пункт: Китай більше не є нейтральним спостерігачем: він обрав сторону в цій війні.
- Масові поставки товарів подвійного призначення, включаючи ключові інгредієнти вибухових речовин.
- критично важливі компоненти, включаючи мікросхеми, електроніку та виробничі потужності.
- термінали та обслуговування для суден що постачають озброєння та боєприпаси агресору.
Маску знято: там не планується жодного «миру» в жодному нормальному розумінні цього слова.
Китаю вигідно тримати в Європі контрольованого "поганого хлопчика" в тій самій ролі яку Північна Корея відіграє на Сході. Він багато виграє від збереження російського режиму, який зрештою стане лише трохи більше ніж контрольованою маріонеткою. Він намагатиметься не допустити повної поразки агресії.
У найближчій перспективі він, ймовірно, не надаватиме пряму військову допомогу Росії: не з якихось мирних міркувань, а через величезну залежність від економічних зв'язків із Заходом. Якщо їх різко розірвати це цілком може призвести до серйозних наслідків або навіть колапсу економіки в місці з величезним населенням.
Але в довгостроковій перспективі не можна робити жодних ставок. Настав час думати тa діяти на випередження: час для шоу і емоційних промов минув, давно, давно минув.
Совок не вирішить цього протистояння на користь України.
Друге: російський режим комбінацією масованих вливань грошей та диктатурних методів зміг створити, принаймні тимчасовий, ресурсний фундамент для підтримки агресії.
Тут багато говорити не буду: результати очевидні. Тотальна економічна ізоляція агресора в сучасному світі явно виявилась не надто ефективною.
Третє: пост-радянсько крадійкувата економіка України не змогла забезпечити потреби захисту країни від цього агресора.
Це тема для окремого циклу аналізу. Причин і традицій достатньо. Результат, однак, цілком очевидний: ось, щось є це не "є все, що потрібно для перемоги". Ось щось - недостатньо. І може навіть близько не достатньо. Совок не виграє цю війну для України.
Четверте: шлях до української перемоги сьогодні існує. Але він змінився.
В умовах першої фази війни, якби країна і ЗСУ мали все необхідне, існував варіант швидкого та повного розгрому вторгнення. З причин які сьогодні досить очевидні, він не був реалізований.
Агресор зміг стабілізувати, а потім доукомплектувати та поповнити свою армію, яка досягла рівня, що передував вторгненню. Україна: її уряд, промисловий комплекс і, врешті-решт, суспільство не змогли досягти швидшого прогресу у створенні та забезпеченні достатнього фундаменту для перемоги.
Диктатура була здатна забезпечити традиційну війну достатніми ресурсами. Пострадянська система управління та економіка в Україні не змогли випередити її щоб виробити достатньо ресурсів для повної поразки вторгнення.
Совок не зміг виграти цю битву для України. Не дивно. Слова тa промови не замінять мільйони безпілотників, снарядів на нуле, тощо. Війна це реальність виживання, а не дешеве шоу у теліку.
Щоб порівняти ситуацію з Великою Британією 1940 року яка також стояла перед викликом виживання можна використати таку аналогію: Британія потребувала м'язів, набагато більше ніж раніше, і дуже, дуже скоро. Терміново: питання виживання нації. У неї була голова з працюючим мозком. У неї були руки, робочі руки. Але їй потрібна була їжа, багато їжі, щоб нарощувати м'язи рекордними темпами. Їжу дав патріотизм та друзі зовні.
Але чи може патріотизм та всі друзі у великому світі замінити здорову голову та працюючі руки? Відповідь вже дано історією. Час прокинутися та почути може останні дзвінки. Відповідь на виклик часу дається щоденними поставками всього необхідного на лінію, новими потужними підрозділами, що прибувають на неї. Дешеві шоу i навіть патріотизм не замінить м'язів потрібних для перемоги. Не треба, не варто навіть мріяти: нічого не буде.
Якщо пост-радянська система управління і виробництва продовжуватиме тормозити та провалювати ключові потреби країни в захисті від цієї агресії, перед нацією просто постане питання виживання. Жодних натяків тут немає: тільки логіка життя та історії. І знову ж таки, сьогодні йдеться не про слова та обіцянки. Мова про те, що є, і чого немає: сьогодні, зараз на лінії нуль. Не можна дозволити собі більше плутатися в цьому: це питання виживання нації.
Але це шлях що був обіцяний. Шлях - це не подарунок з неба і не папірці з (так званими) гарантіями. Це лише можливість, шанс: вікно в майбутнє, в наступну епоху.
Шлях має свої умови. Якщо цих умов немає, якщо вони не створені і не вироблені в реальності, шлях може не відкриється. Тупо і просто. Не треба бути дітьми aбo наївними, очікувати що промови які розривають серце і викликають сльози та захоплені шоу замінять нам ресурси: фізичні, тут і зараз які необхідні для захисту і перемоги в цей війні. Дешеві шоу закінчаться як завжди. Дешевих відповідей на виклики часу та історії не буває і не буде.
Перевірка на існування нації це не папери та промови: а її можливість захистити себе. У ці дні, питання стоїть досить просто та наявно: якщо нація існує, якщо вона створила себе, то вона зможе створити голову, руки і м'язи для захисту та перемоги над цим ворогом. Ніякі дешеві балагани тут не допоможуть: і не треба навіть розігрувати.
Якщо умови для цього шляху зробить, створить та вибудує нація яка нарешті піднялася тоді, тільки тоді шлях є: створити зону тотального знищення агресорів глибиною в три або більше сотні кілометрів. Ніщо що потрапляє, що приходить у цю зону щоб захоплювати, руйнувати грабувати та вбивати в цю зону, не виживає.
Виснажливе, безперервне придушення військового та промислового потенціалу агресора без обмежень за глибиною та масштабом. Не покази та демонстрації: щоденна, наполеглива робота.
Кропотлива, наполеглива робота з партнерами щодо посилення санкцій та удушення економіки ворога.
У цій війні є суттєва різниця: це Росія вирішила йти до України. Нам не треба йти на Москву: тільки навчитися знищувати всіх орків, скільки б їх не було які намагаються і намагатимуться йти сюди. На всю найближчу перспективу, треба, i навіть після НАТО. Просто питання виживання.
І це перевага. Тому що воля йти в зону вогню висохне і закінчиться, піде як вода в пісок. Ні страх, ні гроші її вже не замінять. Звичайно й очевідно: якщо будуть все необхідни підстави. Якщо буде фундамент і якщо навчитися. А інших гарантій: у цій реальності, принаймні: немає.
Ми не можемо чекати на колапс економіки агресора, проблеми наростатимуть поступово це може зайняти роки. Але воля, енергія навіть тупо-рабського стада йти в зону вогню не безмежні. Вона зламається в якийсь момент: можливо він вже не так далеко, але нам не дано цього знати.
Треба простояти до того дня коли це стане реальністю. Для цього потрібний фундамент, ресурси. Розмови, пісні та сльози не збудують фундамент перемоги. Минуле не виграє: не може виграти це протистояння.
Двері в майбутнє для України поки ще відчинені. Ціна квитка? все та ж: стати нацією. Перестати бути совком.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma