"Чужі серед своїх: феномен «понаєхавших», як носіїв «русского мира» у сучасному середовищі потребує осмислення та розуміння, що робити з цим явищем. Посилання на мультикультурність, це лише засіб закріплення присутності колоніальної/імперської свідомості в українському культурному та суспільному просторі."
Термін «понаєхавші» в Одесі історично мав специфічне, майже лагідне забарвлення. Так корінні одесити називали тих, хто приїхав із навколишніх сіл, із Бессарабії, з глибинки, щоб стати частиною великого міста. Це були перше-друге покоління мігрантів, які часто зберігали кумедний говір, дивувалися міському укладу, але при цьому прагнули влізти в місцевий мультикультурний казан, приправляючи його своєю працею, колоритом та гіперактивністю. Над ними добродушно кепкували, але їх не відкидали, бо вони хотіли стати одеситами.
Сьогодні Україна і Одеса, як її невід’ємна частина, зіткнулися з принципово іншим типом «понаєхавших». Це не ті, хто географічно змінив село на місто, зберігши наївну сільську ідентичність. Це ті, хто ментально, культурно та політично так і залишився в «русскому мирі», навіть фізично перебуваючи в межах України. Їхній переїзд був не спробою адаптуватися, а формою колоніальної інтервенції, розтягнутої в часі. Саме про цей тип «понаєхавших» - носіїв імперського ресентименту — варто говорити сьогодні, розбираючи їхню сутність як загрозу українській суб’єктності.
Портрет «ментального релоканта»: не інтеграція, а окупація навколишнього простору.
Класичний сільський мігрант минулого приїздив, умовно кажучи, із валізою фамільних бабусіних рецептів та бажанням вивчити міські порядки. «Понаєхавший» імперського типу приїздить із валізою непроханих порад, зневаги до «провінції» (якою він вважає Україну), де йому потрібен комфорт у цього розумінні та твердим переконанням, що це він робить місту честь своєю присутністю. Він впевнений є, що його культурна ідентичність вища та більш історична.
Головна риса цього явища - відмова від культурної асиміляції на користь культурної експансії. Їм не потрібно ставати частиною Одеси чи Києва. Їм потрібно, щоб Одеса стала частиною умовного «русского мира» - зручним, теплим додатком та продовженням імперії, де можна жити за «понятиями», а не за законом, і де українська мова сприймається як прикра вада ландшафту.
Вони десятиліттями живуть біля моря, але їхній культурний бекграунд закінчується на «Ласковом мае», Достоєвського, Пушкіна, Булгаковє та шансоні. Вони можуть прожити в Україні 30 років і жодного разу не поцікавитися українською літературою поза шкільною програмою, яку вони ж і висміювали. Їхня «любов до Одеси» - це любов до декорації, до листівок із Потьомкінськими сходами та фразою «Одесса-мама», але ця любов ніколи не трансформувалася в повагу до української державності і не трансформуються. Україна повинна їм, в не вони Україні.
Ідеологія «диванної імперії»: як вони транслюють «русский мир» - це не обов’язково робота на ФСБ чи участь у проросійських мітингах (хоча й це трапляється). Частіше це побутовий, розлитий у повітрі імперіалізм.
1. Мовний тероризм. Він починається з демонстративного «я нє панімаю» у відповідь на українську, переходить у зневажливе «сєльска мова», а закінчується агресією на кшталт «на каком язікє разгаваріваю, на таком і живьом». Це не просто мовне питання, це маркування території: «Тут моя хата, і закони тут мої».
2. Побутова зверхність. У їхній картині світу Москва так і залишається «центром цивілізації», а все українське маскується «шароварщиною» або «самодєятєльность», в не культура. Приїхавши в Україну фізично давно та разом з батьками, вони лишилися в російському інформаційному полі: дивляться російське ТБ, підписані на російських «експертів», і свято вірять, що «совок» був вершиною розвитку людства. Вони принесли із собою культ сили та зневагу до права. Звідси - хамство у чергах, «рєшаніє вопросів» через хабарі, неповага до приватної власності, яка сприймається як «нічьо».
3. Створення токсичного середовища. Це вони роками формували запит на «русский контент» у місцевих ЗМІ, хоча не було в темників, спонсорували «свадьби-малини» з блатними піснями, витісняючи українську культуру на маргінес. Вони створювали закриті клуби за інтересами. І не важливо, це письменницька, художня чи інша творча тематика. Нормою було презирство до всього українського і залишається зараз. І найстрашніше - вони виховували в цьому середовищі вже друге-третє покоління, яке народилося в Україні, але ментально було громадянами «руZZкого міра», готовими тихо радіти «кримнашу» та чекати «освобождєнія».
Трагедія не-повернення та у чому відмінність цього типу від просто заробітчан? Заробітчанин з Молдови чи Середньої Азії приїжджає заробити грошей і часто повертається додому, або ж намагається інтегруватися, щоб дати дітям краще майбутнє. «Понаєхавший» імперського типу не повертається в «совок», тому що «совка» більше немає, а сучасна росія для багатьох із них - надто агресивна та бідна реальність ні та, що вони нажили тут. Уявна сучасна росія руйнує їхню ностальгічну хворобливу фантазію. Вони бачать її такою, як їм зручно, відштовхуючи реальність, що їх наздоганяє новими історичних фактами та поточними жахливими подіями.
Вони застрягли у фантомному болі за імперією. Вони обрали Україну як найкомфортніше місце для життя - з м’якшим кліматом, смачнішою їжею та вільнішими звичаями, аніж у мордорі. Але замість вдячності вони принесли із собою комплекс колонізатора, який вважає «тубільців» чимось другосортним.
Величезною проблемою стала їхня неспроможність до критичного мислення. Проживаючи фізично в українському місті, вони десятиліттями ігнорували реальність навколо себе, замінюючи її телевізійною картинкою. Вони не бачили і не хочуть бачити зараз, як змінюється країна після Майдану, вони принципово не помічали волонтерського руху, зростання громадянського суспільства. Їхній «русский мир» - це світоглядне гетто посеред мегаполісу.
Повномасштабне вторгнення поставило цих «понаєхавших» перед екзистенційним вибором. Частина з них нарешті зняла маску, ставши відвертими колаборантами, «ждунами» або просто втекла, підтвердивши, що Україна для них - чужа країна, де вони були лише тимчасовими «користувачами» благ.
Але є й ті, хто почав болісну трансформацію. Війна змусила їх побачити реальність без фільтрів пропаганди. І саме тут проходить вододіл: ти перестаєш бути «понаєхавшим» чужорідним елементом не тоді, коли вивчив українську мову без акценту чи купив вишиванку, а тоді, коли ти свідомо приймаєш українську громадянську ідентичність як свою єдину. Коли ти готовий захищати це місто і цю країну не лише від зовнішнього ворога, а й від того внутрішнього «імперця», який сидів у тобі самому.
Справжні одесити - це не ті, хто «понаєхав» учора чи сто років тому. Це ті, хто любить місто не як декорацію для ностальгії за імперією, а як живий організм з його людьми - тут та саме зараз. «Понаєхавші» в негативному сенсі - це світоглядна хвороба, метастази колоніального минулого. Лікування від неї одне: чітке усвідомлення, що Україна - не «порєбрік» і не «чемодан без ручки». Це твій дім. І якщо ти в домі, то мусиш жити за правилами господаря, а не намагатися перебудувати його під казарму. Час «русского мира» в Україні минув. І ті, хто цього не зрозумів, приречені залишитися чужими серед своїх, вічними «понаєхавшими» без права на майбутнє на цій український землі.
Дякую за увагу!
#СергійСарафанюк #Одеса #Одесса #Україна
#україномовнаОдеса
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma