Ніде не існує двомовних радіо- та телепередач, тільки в Україні. І що тут поганого? ‒ заперечують нам, ‒ у нас всі чудово розуміють обидві мови, кожен говорить як йому зручніше. Мало хто помічає в такому резоні приховане знущання, а у такій двомовності небезпеку для української мови. Проте наявне і те, й друге. Двомовні радіо й телепередачі виникли давно й аж ніяк не стихійно. Це важлива частина спланованого комуністами довгострокового процесу асиміляції українського народу. Справді, якщо з вами розмовляють, приміром, французькою мовою, а ви, знаючи французьку, вперто відповідаєте англійською, то це, принаймні, не ввічливо. Але, коли двоє співрозмовників розмовляють на різних діалектах однієї мови, тоді це нормально. Отже двомовні радіо й телепередачі з давніх часів (з кінця другої світової війни) працювали на вкорінення в свідомості слухачів і глядачів уявлення про те, що українська мова є діалектом російської. Наприклад, довгі часи в Радянському Союзі були дуже популярні виступи двох коміків: Тарапуньки і Штепселя (це псевдоніми). Штепсель говорив російською з наближенням до літературного варіанту, а Тарапунька ‒ українською з домішками суржику. У цьому приховане знущання. Чому приховане? Тому, що в ті часи на сторожі української мови стояли такі відомі літератори і вчені, як Рильський, Тичина, Гончар, Корнійчук та ін. вони б висміяли і каменя на камені не залишили від спроби трактувати українську мову як діалект російської. Наскільки художньо цінні твори цих авторів, то інше питання. На мою думку, талановиті митці вибрали шлях особистої ганьби й творчої смерті ще за життя (деякий виняток становив, хіба що, Рильський), але цей шлях був також шляхом захисту української мови. Крім того, Росія була відповідальна за Україну, як за складову своєї імперії. Після ж набуття Україною, незалежності, як це не парадоксально, будь-яка відповідальність зникла, а вплив, як тепер уже бачать всі, залишився. Тому можна було не соромитись, і русифікація набула нечуваного розмаху. Як і раніше, двомовність залишилася важливою її складовою.
"Я не знайшов аналогів мовної шизофренії ні в США, ні Канаді, ані в Каталонії. Для них змішування мов – це табу, ознака безкультур’я. А в Україні це подається як норма". – пише Юрій Шевчук, викладач Колумбійського і Єльського університетів.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma