Ця стаття була написана ще тоді, коли не було явної війни, на початку двохтисячних. Але чи набагато змінилося в нашому суспільстві громадянське відчуття відповідальності за країну? Тому цю статтю, яка колись була оприлюднена на шпальтах "Вечернего Луганска", я пропоную читачеві зараз. Трохи, зовсім трохи змінивши текст. Дивіться самі - наскільки нам, що живуть у війні, близькі та зрозумілі ті теми, яких я торкнувся в давні вже часи.
Зараз улюблене слово всіх політиків та засобів масової інформації – «демократія». Хтось зневажає демократію останніми словами (таких меншість), хтось розпинається перед аудиторією, запевняючи її у своїй непорушній прихильності до «демократичних принципів». Однак ніхто так і не дав чіткої та зрозумілої відповіді на просту, як валяний чобіт, питання: а що, власне, таке – ДЕМОКРАТІЯ? Народу нашому це слово сподобалося настільки, що прихильники демократичних міфів асоціюються у нього якщо не з лайном, то з демонами. Оскільки від вертлявих і слизьких, наче в'юни на сковорідці, політиків та політологів пояснень чекати не доводиться, доведеться самим розібратися - що за продукт є демократія, під яким соусом і кому його подають як «загальнолюдське» досягнення. Also, «демократія» – у перекладі з грецької – означає «народовладдя». Однак тут є невеликий нюанс: «демос», якщо дослівно, перекладається не так як «народ», а скоріше як «населення». І ось ця дещиця чудово пояснює всю хитровидовбаність політичних демагогів, які оголошують себе великими демократами. Адже різниця між НАРОДОМ і НАСЕЛЕННЯМ така велика, що про це написані тонни книг і захищені тисячі дисертацій. Проте все зводиться до того, що народом можуть називати як усе населення цієї країни (історичної області), так і тільки певне етнічне співтовариство. Далі – більше. Якщо вважати «народом» («демосом») лише населення, то це буде очевидним дискримінуванням громадян цієї країни, оскільки особи без громадянства, які постійно (або тривалий час) мешкають у країні, є частина населення. Якщо «народом» рахувати тільки громадян, то знову виходить нєскладуха - через посідання громадянством цієї країни осіб некорінних національностей, у більшості випадків що знаходяться в меншості по по відношенню до громадян корінної національності. Само собою зрозуміло, що особи некорінної національності так і не зможуть повністю натуралізуватися в даній країні, принаймні доти, доки самі себе не відчують частиною етносу, тобто асимілюють із корінним населенням. До того ж особи некорінних національностей не зможуть висловлювати нарівні з автохтонним населенням волевиявлення, взявши участь у виборах (тобто не можуть мати права обирати та бути обраними), оскільки їх інтереси навряд чи відповідають інтересам автохтонів. Різний менталітет, якщо розумієте. Для таких варто було б запровадити ще одну категорію – поряд з «громадянами», «особами без громадянства» та «іноземними громадянами» - щоб не було плутанини у волевиявленні народу (мається на увазі – корінного). Така категорія могла б називатися «піддані» і мати трохи менше прав, ніж громадяни, але більше, ніж особи без громадянства. І – звичайно – набагато більше прав, ніж іноземці. Крім того, далеко не всі представники корінної національності повинні мати виборче право – принаймні ті, хто не хоче миритися з наявністю у громадянина країни не лише прав, але й обов'язків (насамперед це належить до почесного обов'язку захищати свою країну, відбуваючи термінову службу у війську). Такі теж мають належати до категорії «підданих». І це було б справедливо: якщо не визнаєш своїх обов'язків перед країною, значить не маєш право брати участь в управлінні нею у вигляді здійснення права обирати і бути обраним. У нас же виходить, що представників національних меншин у парламенті та уряді більше, ніж представників корінної національності. І чиї інтереси будуть захищати та відстоювати нацмени? Наші, українські? – навряд чи! В принципі, ми розібралися – що таке демократія. А демократія означає, що обирати і бути обраними у законодавчі органи мають право лише активні члени товариства, які виконали та згодні виконувати у майбутньому свої громадянські обов'язки. До речі, класичне визначення демократії має на увазі саме ЦЕ. І ТІЛЬКИ ЦЕ. До нашої країни таке поняття НЕспіввідносно. Тому робимо висновок: – Україна не є демократичною державою. Тоді яке? Відповідь на це життєтрепетне питання знаходимо там же, в історії античного світу епохи занепаду. На зміну демократії, аристократії та тиранії (тирана, до речі, зазвичай всенародно обирали, узурпатори довго на тронах не засиджувалися!) Там прийшов новий суспільний лад, сором'язливо іменує себе «демократією», але базується на абсолютно іншій виборчій системі. За цієї системи голосували ВСІ громадяни, незалежно від своїх заслуг перед суспільством. Головне – бути громадянином (Афін, Корінфа, Ольвії, Риму…). Уловлюєте різницю? - це коли «будь-яка куховарка (кучер, голова колгоспу, гопник, бухгалтер, кловун…) може керувати державою». Звичайно, раніше таких до управлінню державою не допускали, зате з таких складався електорат, який перетворював з народу населення. А до реальної влади прийшли олігархи (багатії), які купують голоси виборців грошима та обіцянками покращень «вже сьогодні». В результаті від управління державою відсіювалися ті з громадян, хто керував би ним на користь народу (держави), поступившись місцем тим, хто в управлінні державою бачив засіб для подальшого особистого збагачення. А електорат (на який перетворився народ) вимагав одного – хліба та видовищ (хоч паржом). Періодично, особливо перед виборами, він їх і отримував. У Римі навіть з'явився специфічний суспільний прошарок – «клієнти». Це були громадяни, що паразитували за рахунок якого-небудь сенатора і складали його особистий електорат в обмін на столування та грошові подачки. Інститут «клієнтів» лежить в основі сучасних політичних партій, особливо мутного часу – який має місце зараз в Україні. Наприкінці – кінців олігархи стали настільки залежати від примхи «клієнтів» (електорату), що почали витісняти етнічних громадян за давньоримський «сто перший кілометр», замінюючи їх громадянами іноземного походження. Подібна практика привела до результаті до занепаду та падіння Римської (спочатку – Західної, а згодом – і Східної) імперії. А громадський лад, що панував тоді, був названий «охлократією» - у перекладі з того ж грецького, «владою натовпу». Впізнаєте ситуацію?!! Ще один приклад: у Візантійській імперії існувало чотири основні політичні партії, які мали своїми назвами кольори трибун іподрому, де електорат мав халявні місця від своїх партійних бонз – олігархів. "Червоні", "білі", "блакитні", «зелені» (фубля, і там вони!)… І візники колісниць виступали у кольорах «своїх» трибун. Біга на іподромі часто закінчувалися громадськими заворушеннями чи спробами державного перевороту - треба було тільки вчасно направити натовп, розпалений перемогою або поразкою своїх кольорів на бігах. Найбільше з повстань натовпу отримало назву «Ніка», від гасла натовпів погромників («Ніка», у перекладі з грецької – «перемагай»). Імператора Юстиніана від зречення, якого за допомогою юрби, що біснувалася, вимагали олігархи конкуруючої партії, тоді врятувала імператриця Феодора, яка популярно пояснила чоловікові, що «найкращий саван - імператорський пурпур». Силами візантійського ОПОНу та громадян, які підтримували партію імператора, повстання було задушене, багато хто з олігархів – конкурентів за спробу насильницької зміни існуючого ладу поплатилися майном та головами, багато хто подалися навтьоки, а імперія незабаром повернулася в русло звичного, розміреного життя. Щось подібне ми можемо спостерігати в нашій країні – натовпи під різнокольоровими прапорами на вулицях та площах міст; олігархи, що роздають свідомо нездійсненні передвиборчі обіцянки, які закликають охлос – пардон, «електорат» - голосувати саме за них; роздачу грошей мітингувальникам після вечірнього збору партійних прапорів та гасел… Коротше – ОХЛОКРАТІЯ У ДІЇ. Адже наші олігархи, як і античні, безпосередньо залежать від кількості голосів, фальсифікацією результатів голосування вже до влади особливо не прийдеш – це навіть найтупіші зрозуміли. Тому олігархи і роздають щедрі обіцянки хліба, видовищ та покращень, що безпосередньо залежать від виборця. Тут не проканає старий добрий принцип Йосипа Віссаріоновича: «Не має значення – хто як голосує, важливо – хто як рахує». Українські олігархи зараз заручники натовпу, а в результаті політичного протистояння, що розпалилося останнім часом після приходу до влади будь-якого з угруповань, на тих, хто програв, можуть посипатися репресії – як у вигляді тюремних термінів, і у вигляді конфіскацій майна. Останнє, звісно, олігархів лякає найбільше. І вже продумані варіанти – як слабокерований охлос із місцевого населення замінити на слухняний охлос. До того ж згодний працювати і за половину тієї мінімальної зарплати, яку законодавці - олігархи встановили для населення нашої багатої країни, але чомусь із жебраком - народом. Ось і приваблюють сюди китайців, в'єтнамців, жителів Середньої Азії та Закавказзя – сподіваючись, що корінне населення України розбіжиться у пошуках гідно оплачуваної роботи по всьому світу. А ті, хто понаїде до нас, отримавши громадянство, за задумом олігархів, стануть не лише дешевою робочою силою, але й дешевим, передбачуваним електоратом. Ось так, на користь олігархів, зараз і проводиться прихований геноцид українського народу, коли померти все ж таки обходиться дешевше, ніж завести дитину; коли українська мати отримує від держави на свою дитину допомоги вдесятеро нижче, ніж допомогу на одного «біженця» отримують боягузи, які не бажають захищати свої дома та родини на своїй історичній батьківщині (зараз це стосується і «біженців» з України). Оскільки існуючий у нашій країні лад по суті можна сміливо назвати охлократією, він є нелегітимним, протизаконним, як той, що не відповідає задекларованому в Конституції демократичному. Останнім кроком до охлократії було запровадження майнового цензу - щодо висування своєї кандидатури на вибори громадянам, що прямо суперечить конституційному праву як обирати, й бути обраному – кожному з громадян. Тому треба або приводити законодавство до норм істинної демократії, або привести Конституцію до відповідності існуючому устрою. Зневага ж державою правами громадян призводить до нехтування ними своїми громадянськими обов'язками перед державою. Чому ж дивуватися, якщо громадяни, замість активної політичної позиції обирають лише можливість хоч трохи, але заробити під шумок, під час свального гріха серед олігархічної компрадорської буржуазії за володіння годівницею при держбюджеті та його розподіл?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma