Іноді варто згадати, що деякі «мирні» практики цілком плідно працюють під час війни, ба більше того – виконують якщо не таку саму, то не менш важливу роль у змаганні протилежних сил.
Геннадій Ніколайчук. Спорт поза політикою. – К.: Саміт-Книга
Звісно, фронт у всіх нас у ці трагічні дні один, і він – на війні. Саме задля нього і тил працює, і прифронтове життя змінює свої буденні форми. І навіть коли дехто таки намагається утриматися в зоні комфорту, імітуючи колишнє мирне існування, реальність все одно вносить свої нещадні корективи. Але іноді варто згадати, що деякі «мирні» практики цілком плідно працюють під час війни, ба більше того – виконують якщо не таку саму, то не менш важливу роль у змаганні протилежних сил. Так, наприклад, у цій актуальній книжці – у документовано-деталізований спосіб - висвітлюється особливості взаємозв’язку між спортом і політикою, який здатний якісно окреслити природу цих явищ суспільного життя та розкрити евристичний потенціал застосування спорту в політиці/політики в спорті та уможливити віднайдення нових наукових сюжетів в царині теорії/практики сучасної політичної науки. Наприклад, Олімпійські ігри в Парижі 2024-го року довели всьому світові, що сьогодні ми маємо змогу впливати на хід історії, а також на зовнішню політику за допомогою ідеї спортивної дипломатії. Саме тому "Спорт поза політикою" Геннадія Ніколайчука – військового, який зараз перебуває на службі в ЗСУ – дає ґрунт для детального розкриття взаємозв’язку цих двох важливих явищ суспільного життя (якщо приглянемось до шрифтової гри на обкладинці, то побачимо, що "спорт" таки "з політикою"). Адже об’єднавчим бекґраундом завжди виступає гра й змагальне поле відповідно до загальноприйнятих акторами правил. І саме це дає розуміння, наскільки потужним є потенціал використання спорту в політичній науці, а також політики в спорті.
«У сучасному політичному просторі спорт виконує низку важливих соціальних і політичних функцій як для внутрішньої, так і для зовнішньої політик держави, - нагадує автор. - Тому від античних часів до сьогодення держава намагається монополізувати контроль над спортивною діяльністю за допомогою відповідних нормативно-правових актів та урядових програм. Отримання країною права провести глобальне міжнародне змагання (Олімпійські ігри, чемпіонат світу / Європи з футболу тощо) або індивідуальна перемога спортсмена (команди) можуть активізувати позитивне сприйняття держави ззовні / всередині, консолідувати її громадян, легітимізувати певний політичний режим. А це ефективний інструмент впливу на широкі маси в межах досягнення своїх політичних цілей і дивідендів».
Денис Мандзюк. Копаний м’яч. Коротка iсторiя украïнського футболу в Галичинi 1909-1944. – Л.: Видавництво Старого Лева
Автор цієї книжки не зациклюється лише на офіційній історії футболу, розповідаючи про епоху його становлення в Галичині в контексті історичних подій, геополітичних особливостей і культурного життя у міжвоєнний період. Наприклад, команди у тодішньому королівстві під владою Австро-Угорщини мали всі національності, а їх зокрема у Львові була лише п’ята частина зі 170 тисяч населення. Тож не дивно, що спортивні клуби і зокрема футбольні команди (дружини) мали велике значення для національної ідентичності, хоч до справи спорту всі ставилися з певною часткою гумору, про що свідчить добірка фейлетонів наприкінці книжки. Але навіть вони не перебивають основної думки автора. «Українці тоді не мали власної держави, потрібно було боронити свою ідентичність, - нагадує він. - Футбол став одним із найдієвіших засобів для цього. Аби довести зверхність над опонентами, не треба було вдаватися до дипломатичних інтриг чи силою демонструвати свою непокірність. Достатньо було знайти 11 спритних чоловіків, одягнути їх в однакові сорочки та випустити на поле. Перемоги над польськими і єврейськими командами піднімали дух українців. Товариські зустрічі проти «закордонних» гостей з Ужгорода чи Чернівців ставали справжнім національним святом. Футболістів вважали героями або зрадниками - залежно від результату. Недарма ж спортивні турніри тоді називали «мистецтвами», а їхніх переможців - «мистцями».
Алекс Гатчінсон. Витримати все: розум, тіло та навдивовижу гнучкі межі людської витривалості. – К.: Yakaboo Publishing
Пригадується, як в історіях про суперменів герої билися по кілька годин, а потім падали замертво від втоми. Навіть погані хлопці, бандити і злодії, ті що випивали весь бар, трощили все в клубі, виносили шинквас надвір, після чого з десяток чоловіків заледве могли затягти його назад – все одно вимикалися по тому на добу. Що відбувалося? Скінчився заряд? Батарейки сіли? Що єднало суперменів з бандитами? Автор цієї книжки - колишній бігун на довгі дистанції, член канадської національної збірної, який спеціалізується на темі витривалості в спорті - розповідає не менш неймовірні історії чоловіків і жінок, які випробовували й випробовують свої фізичні межі. «В іграх напівфіналу, під час напруженого додаткового періоду, Джеймс несподівано попросив зняти його з гри, потім передумав, зробив результативний триочковий кидок, слідом за ним — кидок у стрибку з бігу за 12,8 секунди до остаточної перемоги, потім після сирени впав на підлогу непритомний, що спричинило жваві обговорення в соцмережах, - розповідає автор. - На початок четвертої гри фіналу він ледве рухався. Не виборовши жодного очка у фінальній чверті, він визнав: «Я зомлів». Річ не в тому, що в Джеймса раптово «сіла дихалка». Безумовно, причиною того, що він опинився на межі витривалості, стала постійна втома, яка накопичувалася протягом днів, тижнів і місяців». Тож, якщо хочете досягти більшого не лише в спорті, дізнайтеся з цієї книжки про найновіші дослідження, які свідчать, що фізичні бар’єри, з якими ми стикаємося, встановлює не лише тіло, але й мозок.
Ілюстрація: Шон Ізааксе
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma