Розпочати історію цієї книжки варто було б з того, як діти задовго до Другої світової, про яку наразі мова, залишалися у Радянському Союзі сиротами у роки Великого Терору, бо їх батьків репресували.
Вперше по гарячих слідах вони могли розказати про це після звільнення з-під радянської влади у 1941-му – старші діти репресованих українських письменників Куліша і Буревія, Свідзинського і Хоткевича, а також російських, на зразок того ж оберіута Введенського – а вже з поверненням «наших» знову запала мовчанка на півстоліття.
Тож ця книжка – це історії різних людей про епізоди їхнього дитинства, що прийшлося на 1941-1945 роки, історії тих, кому довелося подорослішати у 12-14 років, або навіть у п’ять або в сім, але розказані вони вже дорослими.
Авторка брала інтерв’ю у безлічі людей, хто був дитиною під час Другої світової, і хто зберіг спогади про своє дитинство до чергового «вільного» часу. «Усі боялися вимовити вголос те, що трапилося, навіть тоді, коли вже знали, адже вже встигли повідомити, - згадує вже нині один з героїв книжки про початок війни. - Але вони боялися, щоб їх не назвали провокаторами. Панікерами. А це страшніше за війну. Вони боялися... Це я зараз так думаю... І, звісно, ніхто не вірив. Що ви! Наша армія на кордоні, наші вожді у Кремлі! Країна надійно захищена, неприступна для ворогів! Це я тоді так думав... Я був піонером».
Світлана Алексієвич. Останні свідки. Соло для дитячого голосу. – Х.: Фоліо, 2020
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma