Як не намагався я сприйняти цей вірш Ю. Гарника лірично, але сприймався він якось іронічно.
Я думав, як усі, що ми щасливі.
Чого нема-- літами доберем.
Тепер, коли вже скроні мої сиві,
Життя сплелось віночками проблем,
Я зрозумів, що мрії не здійснились:
Ще ходим під " жовтневим ліхтарем".
Ще горнемось до братньої Росії,
Говоримо вустами москаля...
Тим й зраджуємо ненці- Україні,
Яка нам дала мову солов' я.
Із півночі приходять буревії,
З московії руйнація іде.
Ми народились й живемо на Україні .
Шануймо рідне, найвеличніше, своє.
І забуянять плином жнив пшеничні ниви ,
Зійде зоря достатку над Дніпром.
Я впевнений -- будемо ми щасливі,
Коли свій край озоримо добром.
Тому й написав я цю пародію, щоб дати вихід іронії
В Московії у диких хащах
Шукав проблем поет пропащий
(Проблеми гарні на вінки,
Від них у захваті жінки).
Та в тундрі на краю землі
Поета з'їли москалі.
На тому й казочці кінець би,
Але він молодець був –
Перетравився, вдохновився
І в москаляках оселився.
Тепер до вітру промовля
Поет "вустами москаля"
Та запліта вінки проблем
Під жовтим ліхтарем.
And no problem!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma