Enigma Enigma

Богдан

2019-11-15 16:38:37 eye-2 3001   — comment 1

Перед поворотом від Київської Русі до України

 «Є сила в науці і вигадках Мора,

ЇЇ крізь століття несе Борисфен.

Тут бурі ламають прогнилі опори…»

Мішель Нострадамус

 

 

 

1

В 1168 році, під час змагань волинського князя Мстислава із Андрієм Боголюбським за Київ, новгородці запрошують Романа, сина Мстислава, на новгородський княжий стіл для захисту своїх земель від суздальців. Але в 1173 році, після смерті батька, Роман повертається у Волинь і починає енергійну боротьбу за створення нової держави. В 1199 році Роман Мстиславович об'єднує Волинь і Галичину в одне князівство і поширює свій вплив на землі понад Дністром до Чорного моря. У 1203 році Роман Мстиславович вибиває суздальців із Києва, приєднує до нової держави Переяславське князівство і кількома вдалими походами усмиряє половців. Роман Мстиславович стає, хоч і не на довго, «повелителем усієї Русі».

 

В 1205 році Роман Мстиславович загинув під час походу на Литву. Справу батька продовжили Данило і Василько Романовичі. До нового піднесення Галицько-Волинського князівства вони пройшли крізь війни, бунти, зраду, а починали знову ж таки, як і батько, із Волинського князівства… «Року 1213… Через деякий час поїхав Данило до Мстислава в Галич, нарікаючи на Лестька, «що він вотчину мою держить». Але Мстислав відповів: «Сину, за ранішу дружбу його до мене не можу я проти Леська виступити, знайди собі інших.». Данило ж, повернувшись додому, поїхав з братом і завоював Берестій [Брест], Угровеськ і Верещагін, Столп'є і Комов [міста у Волинському князівстві] і всю Україну[тут мається на увазі Волинь]. А Лестько мав великий гнів на Данила; коли ж настала весна, то ляхи поїхали воювати і воювали по Бугу. …і били вони їх [ляхів] аж до Сухої Дорогви, і полонених набрали і повернулися в Володимир з великою славою.» [Перша літописна  згадка про Україну відноситься до 1187 року і пов'язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича].

 

В 1238 році Данило Романович, спираючись на волинські полки і дрібну галицьку шляхту, зламав опір боярської опозиції і вступив у Галич. В 1239 році Данило вступив у Київ. Але на шляху до повного об'єднання українських земель став Батий.

 

Монголо-татарський період продовжувався близько 80 років і вніс свої корективи в історію Галицько-Волинського князівства. Але всі історики відзначають номінальний характер залежності князівства від Золотої Орди, бо при сходженні на престол галицько-волинські князі не просили ярлик на княжіння і не узгоджували своєї позиції з ординськими ханами, і навіть данину платили нерегулярно і у вигляді звичайної контрибуції. Цей особливий статус пояснюють вмілою політикою галицько-волинських князів і саме тому татари не тільки стримувались від тотального поневолення Галицько-Волинського князівства, але й використовувались галицькими князями із власною метою (наприклад, у війнах проти Польщі, Угорщини чи Литви).

 

Зруйнувавши до тла Україну, орди Батия пішли до Польщі та Угорщини. Скориставшись нагодою, волинські і галицькі бояри почали швидко захоплювати розорені землі і проголошувати себе їх правителями. Як результат, розпочались нові кровопролитні конфлікти в які з вигодою для себе втручались поляки і мадяри.

 

В пошуках опори проти зростаючого свавілля, навколо князів Данила і Василька почала гуртуватися дрібна галицька і волинська шляхта, яка стала основою нових полків. Якщо волинські бояри швидко скорились князям Данилу і Васильку, то галицькі бояри для опору організували олігархічний союз, який очолили Григорій Васильович і Доброслав. Але цей союз швидко розпався і пересварені «предводителі» подалися на суд Данила Галицького. Великий князь кинув обох до темниці. Та боротьба за відновлення Галицько-Волинського князівства цим не закінчилась. Ще чотири роки велись кровопролитні війни проти залишків боярських угрупувань, які очолив Ростислав Михайлович, представник чернігівської князівської династії і зять угорського короля Бели ІV, яким активно допомагали Польща та Угорщина. Нарешті 17 серпня 1245 року Данило Романович розгромив під Ярославом (неподалік від Перемишля) непокірні боярські полки і угорський рицарський полк Фільнія (після битви бояри та Фільній були страчені, а знайдену тоді тактику боротьби із закованими в броню рицарями українські війська успішно використовували у всіх збройних конфліктах). І в цій війні, і в подальшому Данило Галицький спирався на дрібну українську шляхту, ремісників та селянство.

 

Розгромивши боярську опозицію і ставши, після довгих переговорів, «мирником» хана Батия (і при цьому зберігши повну автономію та незалежність як у внутрішній, так і в зовнішній політиці), Данило Романович підносить репутацію Галицько-Волинського князівства в політичному середовищі тогочасної Європи на рівень Древньої Київської Русі. В нього шукають підтримки і з ним поспішають вступити в тісні родинні взаємовідносини європейські правителі. Той же угорський король Бела ІV пропонує закріпити союз одруженням Льва, сина Данила, зі своєю донькою Констанцією (літописець пояснює цей дипломатичний крок страхом після союзу Данила з татарами і перемогою Романовичів над «Ростиславом та угри його»). В 1252 році Данило Галицький одружив свого сина Романа із Гертрудою, племінницею австрійського герцога Фрідріха ІІ. Ставши австрійським герцогом Роман Данилович вступив у боротьбу за австрійську корону, але програв чеському королю Пшемислу ІІ і повернувся в Галич.

 

Проводячи активну зовнішню політику, усмиряючи бунтівних бояр, Данило і Василько Романовичі одночасно, в надзвичайно складній політичній ситуації, будували міста і розвивали економіку держави. Але найперше Данило Галицький швидко провів адміністративну реформу держави, яка унеможливила удільне дроблення земель. Вся територія Галицького і Волинського князівств була поділена на повіти, якими управляли посадовці призначені князем (Галицьким чи Волинським). Посадовцями призначались не обов'язково особи князівського роду. Для захисту смердів від сваволі бояр в селах призначалися «уряди», які впроваджували політику великого князя, слідкували за порядком і збирали податі, а для підтримки урядника із селян формувалися невеликі військові загони (своєрідна поліція). За відсутності великого Галицького князя (в походах, тощо) всі урядовці князівства підлягали волі Волинського князя. Волинське князівство отримало повну автономію, але впродовж своєї історії жодного разу не виступило проти великого Галицького князя і проводило завжди узгоджену політику.

 

Галицько-Волинське князівство не знало кріпаччини, кожна людина вільно переміщувалась за власним бажанням. Податі бралися не з окремої людини, а з дворища, або общини. В сільському господарстві практикувались общинна і орендна форми обробітку землі. Практично всі великі міста користувались повною автономією в управлінні і не переобтяжувались надмірною даниною, що сприяло швидкому розвиткові ремесел і торгівлі. Але найбільше тогочасні українські міста славились надзвичайно високим рівнем художнього оздоблення будівель, ковальським і ливарним художнім мистецтвом. До нашого часу зберігається у Львові зразок мистецтва стародавніх українських ливарів –  дзвін роботи майстра Якова Скори (1341 рік). Зброя, а особливо стріли для луків та арбалетів, київських майстрів користувалась попитом у європейців. Захопивши у 1349 році Львів, польський король Казимир ІІІ в першу чергу запросив звідти українських майстрів художнього промислу для оздоблення і розпису свого палацу у Кракові. Вже з ХІІІ століття в Україні (Київ, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Львів, Холм, Володимир-Волинський, тощо) почали широко впроваджувати токарні деревообробні верстати, там же розвивалось і бондарне виробництво…

 

Протягом століття, після смерті великого князя Данила, в політичному устрої Галицько-Волинського князівства не відбувалося особливих змін. Князівство управлялось дуумвіратом, який встановили Данило і Василько, і напруження, які іноді з'являлись у взаємовідносинах князів (що, зрештою, цілком природно), завжди влаштовувались у мирний спосіб. В адміністративному плані і Галичина і Волинь були цілком автономними, але  проводили узгоджену політику.

 

2

В 1264 році великим князем стає Лев Данилович. Честолюбивий і невгамовний князь впродовж усього свого правління приймає активну участь у всіх збройних конфліктах проти Угорщини (повернув землі Закарпатської Русі) і Польщі (відвоював Люблін з довколишніми землями), втягуючи в них орди Ногая та Телебуги і спираючись на союзне Чеське королівство (за часів короля Вацлава). На фоні бурхливої зовнішньополітичної діяльності свого двоюрідного брата, Володимир Василькович виглядав спокійним і врівноваженим (в літописах відзначалась його справедливість по відношенню «як до бояр, так і до простолюдин»), повністю зосередившись на внутрішніх справах свого князівства. Зовнішньополітична діяльність Волинського князя була стриманою: успішна кампанія проти Литви, під час якої він повернув Турійськ і його землі; вимушені спільні, з Галицьким князем і татарами, походи проти Польщі. На Волині почалось активне будівництво міст і замків, швидкими темпами розвивалась економіка і торгівля. Тогочасні польські і європейські літописи згадували Володимир-Волинський, в якому сходились торгові каравани з Європи, з північного Новгорода та з італійських факторій у Криму. Особливого піднесення за часів правління Володимира Васильковича набула культура, мистецтво, і література. Князь Володимир власноручно переписував книги, чим не міг похвалитися жоден тогочасний європейський правитель. Висока культура і духовність швидко поширились по всій Україні і неосвіченість в середовищі вельмож сприймалася вже як ознака «хлопства», яку «не заховати в багаті шати». 

 

З 1301 року на короткий час всі землі Галицько-Волинського князівства були зосереджені в руках Юрія Львовича, який переніс свою столицю до Володимира-Волинського. Про його авторитет у тогочасному світі свідчать галицько-волинські та європейські літописи, в яких князь Юрій згадується як «король Руський, принцепс Володимирщини та Великий князь Київський». Ще переконливіше про його авторитет свідчить подія 1303 року, після якої Візантійський патріарх Анастасій погодився на створення окремої Галицько-Волинської митрополії і першим митрополитом якої став Нифонт.

 

В 1308 році, по смерті Юрія Львовича, знову відновлюється дуумвірат – княжі столи посіли Лев ІІ Юрієвич (великий князь Галицько-Волинського князівства) і Андрій Юрієвич (правив Волинським князівством). Період їхнього правління співпав із посиленням Золотої Орди, Польщі та Литви, що супроводжувалося частими збройними конфліктами. Якщо із Польщею були швидко встановлені дружні відносини, то із Золотою Ордою і Литвою князівство втягнулось у затяжні війни. В цих походах загинули обидва князя.    

 

Історія Галицько-Волинського князівства закінчилась драматично. Після загибелі Андрія і Лева, останніх князів династії Романовичів, знать обох князівств у 1323 році обрала на престол польського кузена Романовичів – Болеслава Мазовецького, який після хрещення в православну віру отримав ім'я Юрій ІІ (в історії він залишився під подвійним ім'ям Юрій-Болеслав). Столицею Юрій-Болеслав обрав Володимир-Волинський, який ще до того часу зберігав за собою статус одного з найпотужніших в економічному плані міст великого князівства.

 

Сам факт обрання князя свідчить про зростаючий вплив галицько-волинської знаті і в політичному, і в економічному житті держави. З приходом Юрія-Болеслава бояри намагаються поставити князя під тотальний контроль і, відповідно, розпочинається запекла боротьба за владу між різними угрупуваннями. В Галичині сформувався потужний боярський олігархічний союз на чолі із впливовим боярином Дмитром Детьком, який, користуючись непродуманою і незграбною політикою Юрія-Болеслава, почав готувати заколот. В 1340 році всі спроби Юрія-Болеслава звільнитися від боярської опіки і централізувати владу закінчились для нього трагічно. Смерть великого князя і феодальна анархія остаточно розділили Волинь і Галичину. Волинські бояри, шукаючи захисту від католицької Польщі і вибираючи із «трьох зол» (Польща, Литва і Золота Орда) найменше, скористалися тим, що Любарт, син литовського князя Гедиміна, був зятем загиблого Юрія-Болеслава, проголосили молодого литовського князя своїм сюзереном. Галичина до 1349 року являла собою боярську республіку, хоч номінально і визнавала своїм князем Любарта Волинського. Очолювані все тим же Дмитром Детьком галичани успішно відбивала напади Польщі та Угорщини. Але на осінь 1349 року польський король Казимир ІІІ зумів зібрати значні сили і, заручившись підтримкою римського папи і угорського короля і нейтралізувавши угодою золотоординських ханів, розпочав окупацію Галичини і Волині. На стороні українських військ виступили литовці під проводом Любарта Волинського. Війна продовжувалась до 1370 року, а по її закінченню Галицько-Волинське князівство перестало існувати. Галичину і невелику частину Волині захопили поляки, а решта земель Волині залишилась за литовцями. Невеликою частиною Галичини поляки поступилися союзникам угорцям, ця земля пізніше отримала назву Буковина.

 

3

Після відходу монгольських орд на захід, Київ з 1241 року займає чернігівський князь Михайло Всеволодович і починає відновлювати місто. Вже до 1246 року, коли в Київ прибув папський посол Іоан де Плано Карпіні, життя в місті було налагоджене на стільки, що францисканець, за звичкою, назвав у своїх записках Київ столицею Русі. Але на той час Михайла Всеволодовича в Києві вже не було. В 1245 році його викликали в ставку Золотої Орди і стратили, а ярлик на Київський стіл одразу ж отримав Ярослав Суздальський. Літописець пояснює цей факт тим, що чернігівський князь відмовився проходити язичницький обряд. Разом із Михайлом Всеволодовичем татари стратили й іншого чернігівського князя – Андрія Мстиславовича.

 

В тому ж таки 1241 році удільні чернігівські князі спробували організувати антимонгольську коаліцію. Але допомоги ні від кого не отримали, бо Данило та Василько Романовичі були зайняті війнами з боярською опозицією, а суздальці надіялись за допомогою татар захопити Київ. Чернігівські полки потерпіли поразки, а всі князі були схоплені і страчені. Серед страчених літописи згадують князя Мстислава Святославича Рильського.

 

Для успішної боротьби із Золотою Ордою була очевидною необхідність спільної політики всіх удільних князівств Русі і об'єднання всіх ресурсів. Але Чернігівщина і Переяславщина до кінця 40-х років були повністю розгромлені, а інша частина удільних князів із власних меркантильних інтересів були більш схильними платити регулярну данину ординським ханам, щоразу брати у них ярлики на княжіння. Навіть більше! Під час війни Данила Галицького із Куремсою («наймолодшим із усіх татарських вождів») смоленський князь Ізяслав Мстиславович швидко зібрав полки і виступив на допомогу татарам, коли ті після кількох поразок почали відступати із Галичини.

 

Отже, з 1246 року Данило Романович розпочинає переговори із римською курією, намагаючись через католицький центр організувати хрестовий похід проти Золотої Орди. Рим направляє легатом до Галицько-Волинського князівства архієпископа Альберта, який, однак, зайнявся не стільки дипломатією, скільки впровадженням в землях Галичини і Волині «істинної» віри. Ця позиція Риму і завела до 1248 року процес переговорів у глухий кут.

 

В 1252 році Куремса збирає сили для походу на Захід. Ця обставина підштовхнула Рим до нових переговорів із Данилом Галицьким. Але Куремса виявився не найкращим монгольським полководцем. Вторгнувшись у Поділля, він зупинився під Кремінцем, не маючи змоги здолати опір захисників фортеці. Тим часом Роман Данилович із батьківською дружиною вибив татарські залоги із Подільських міст. В цьому плані є дуже цікавою літописна згадка спільних дій Куремси і смоленського князя Ізяслава Мстиславовича. Смоленський князь отримав повідомлення, що Галич, древню столицю галичан, прикриває тільки невелика залога і сповістив Куремсу, що хоче оволодіти містом. Куремса спробував відрадити: «Не йди на Галич, бо князь Данило лютий дуже і позбавить тебе волі, то хто тоді звільнить тебе?». Ізяслав не послухав поради і пішов на Галич. І швидко оволодів містом. Але так же швидко був вибитий звідти дружиною Романа Даниловича і дійсно потрапив у полон.  Успіхи галичан  у війні з татарами змінили настрої папських легатів і переговори завершились коронацією Данила. І тільки.

 

Відбивши незграбні спроби татар, Данило Романович готує в 1255 році самостійний похід на Київ і звернувся за допомогою до Міндовга. І той пообіцяв її («нехай Данило сміливо іде на Возвягль, а звідти і до Києва»). Але допомога українським полкам, що вже взяли штурмом Возвягль і підійшли до Києва, від Міндовга так і не надійшла. На цей же час припадає літописна згадка про набіги литовців на північні Волинські землі (необхідно зауважити, що Волинське князівство на той час межувало на півночі із Литовськими землями). Цією ж ситуацією спробував скористатися і Куремса. Татари напали на Луцьк і Володимир. Але волиняни успішно відбили напад литовців, а татар «повернув назад у степи» Данило Галицький. «Данило тримав рать із Куремсою і ніколи не боявся Куремси».

 

З 1258 року ситуація змінюється. Великий хан Менгке закінчив війну в Азії і направив Бурундая з величезною армією на захід своєї імперії.

 

Бурундай не став із ходу громити українські землі, а викликав у ставку Данила і Василька, і запропонував їм самим, без війська, вирушити в похід разом із монголами. І це був перший і єдиний випадок в історії Золотої Орди, коли непокірних опонентів ординці не страчували, а навпаки, ставали їхніми своєрідними союзниками. Отже, татарська орда обминула Галицько-Волинське князівство і вторглась спочатку в Литву, а потім і у Польщу. З Польщі орда перейшла в Галичину. Бурундай поставив Данилові та Василькові умову: або вони самі руйнують всі оборонні споруди навколо міст князівства і зобов'язуються більше ніколи не виступати проти Золотої Орди, або… Романовичі виконали умову Бурундая і орда знову повернулась до Польщі, змітаючи все на своєму шляху.  

 

Від 1258 року і до 1308 року взаємовідносини між Галицько-Волинським князівством і Золотою Ордою нормалізуються. Більше того, як було сказано в попередньому розділі, вони стають дружніми. Але зовсім іншою була ситуація на Сіверщині. Після погрому 1241 року, татари встановлюють тотальний контроль над Чернігівським князівством. В 1255 році вони проводять перепис населення Чернігівського і Переяславського князівств для встановлення постійної данини (чого не знала Галицько-Волинська земля). Негатив політичної ситуації для Чернігівського князівства посилює і зростаюче дроблення Сіверщини на удільні володіння. На якийсь час, в другій половині ХІІІ століття, чернігівський князь Роман Старий, син Михайла Всеволодовича, об'єднав усі землі в одну потужну державу. В 1263 році він розбив литовців і хоч був поранений в бою, але швидко видужав. В подальшому він успішно відбиває всі набіги литовців. Більше того, вже чернігівський князь в 1275 році подає допомогу Льву Даниловичу у війні з Литвою. В 1286 році Роман Старий проводить успішну кампанію проти Смоленського князівства. Щодо Золотої Орди, то чернігівський князь проводить політику нейтралітету і уникає не тільки спільних з ординцями виступів, але й збройних конфліктів проти них. Однак, Роман Старий не провів необхідної адміністративної реформи Чернігівського князівства (як це зробили Данило Галицький і Василько) і після його смерті Сіверщина знову розвалюється на дрібні удільні володіння.

 

Напруження відносин між Галицько-Волинським князівством і Золотою Ордою на початку ХІV століття історики пояснюють послабленням власне самої Орди внаслідок внутрішньої боротьби різних угрупувань за владу, в результаті чого татарські війська на західних кордонах імперії не мали підтримки із центру. Дисципліновані, звиклі безвідмовно підкорятися наказам і позбавлені бодай якогось натяку на власну ініціативу, західні татарські орди вели пасивну зовнішню політику. З іншого боку зростаюча сила литовських князів провокувала їх вже не просто до періодичних набігів, а до розширення меж своїх володінь за рахунок сусідів («збирання земель»). Якщо розділену на той час польську шляхту Романовичі зуміли швидко заспокоїти самостійно і налагодити з нею дружні стосунки, то проти литовців почали шукати союзників. Татари ж (в силу вказаних вище причин) обмежувалися виключно набігами і на Галицько-Волинське князівство також. В результаті, Андрій і Лев Романовичі в 1316 році уклали договір із Тевтонським орденом, зобов'язавшись, із своєї сторони, захищати нових союзників від степових кочівників.

 

Недалекоглядність у зовнішній політиці, безпідставна надія виключно на величезні людські ресурси і жорстка конкуренція за абсолютну владу в імперії (що є цілком природним у монархічних і тоталітарних системах) привела Золоту Орду (як і кожну середньовічну імперію) спочатку до розпаду, а потім і до цілковитого занепаду.

 

 В 1349 році Золота Орда погоджується на договір про ненапад, фактично нейтралітет, з польським королем Казимиром ІІІ, який готується до окупації Галичини і Волині. Але нейтралітет татари зберігали недовго. Вже в 1366 році татари вступають в польсько-угорську коаліцію і втягуються у війну проти українсько-литовських військ. Саме завдяки цьому союзу поляки остаточно підкоряють собі Галичину. А татари отримують непримиренного ворога в особі литовської та української шляхти.

 

Першої відчутної поразки «трьом татарським царькам» литовське військо, очолюване Ольгердом, завдало в 1362 році в подільському урочищі Сині Води. Золота Орда втратила Київщину, Переяславщину і Поділля, а до 1397 року вже війська Вітовта закріпились у Північному Причорномор'ї. Кілька тисяч ординців були переселені звідси у Волинь і Київщину.

 

Зі смертю великого хана Бирдибека в 1359 році в Золотій Орді починається «смута». За двадцять років (до 1381 року, коли на великоханський трон зійшов Тохтамиш) в Золотій Орді змінилось двадцять п'ять ханів. Імперія фактично розпалась на кілька частин. З приходом до влади, Тохтамиш робить спробу об'єднати Золоту Орду, але в 1395 році золотоординські війська розгромив середньоазійський завойовник Тамерлан. Тохтамиш ховається у Нижньому Придніпров'ї, а Тамерлан зводить на великоханський трон Тімур-Кутлука.

 

Із 1397 року закінчується непримиренна ворожнеча литовців і татар. Великий князь литовський Вітовт укладає союзний договір із ханом Тохтамишем. Якщо литовський князь надіявся через Тохтамиша встановити контроль над Золотою Ордою, то Тохтамиш планував за допомогою Вітовта спочатку повернути собі великоханський трон в Золотій Орді, а потім підкорити своїй волі і Велике князівство Литовське. Однак намірам союзників не судилося збутися. 12 серпня 1399 року війська Тімур-Кутлука розгромили на річці Ворсклі союзне військо Вітовта і Тохтамиша. На короткий час золотоординський хан Тімур-Кутлук не тільки повернув собі Поділля і Переяславщину, а й установив контроль над Великим князівством Литовським.

Всі середньовічні імперії піднімаються і набираються могутності завдяки авторитетові свого володаря-завойовника, а після його смерті майбутнє цього державного утворення виглядає досить проблематичним. І це є абсолютно природним процесом, через який проходять всі без винятку монархічні (і тоталітарні) системи. В цьому плані не є виключенням імперія Тамерлана, яка, вслід за імперією Чингізидів, «канула в лєту».

 

До середини ХІІІ століття імперія Чингізидів простягалась від берегів Японського моря до Північного Причорномор'я. Західну частину імперії, улус Джучі (домен старшого сина Чингізхана – Джучі), в історії ще знали під іменем Золота Орда. Але вже із середини ХІІІ століття Золота Орда перетворюється в самостійну державу, номінально залежну від імперії Чингізидів. А вже із середини ХІV століття починає розвалюватися і Золота Орда.

 

Смерть Тамерлана відновила розвал Золотої Орди. В Крим та прилеглі землі Північного Причорномор'я і Приазов'я приходить Девлет-Берди, який засновує тут власний юрт. Але в 30-х роках ХV століття в боротьбі за владу перемагає хан Хаджі-Девлет-Гірей, який спирається на допомогу Великого князівства Литовського, і засновує правлячу династію Гіреїв. Всі підконтрольні Гіреям землі входять до складу Кримського ханства.

 

Але із 1478 року Кримське ханство потрапляє під владу Османської імперії. Хан Менглі-Гірей визнає себе васалом турецького султана і приймає іслам. В тому ж таки 1478 році Менглі-Гірей розриває союзний договір із Литвою і започатковує систематичні спустошливі набіги на землі України.

 

Перехід Кримського ханства у васальну залежність від Порти посилив вплив Османської імперії на Східну Європу. І Європейські правителі, відчувши смертельну загрозу, поспішили встановлювати дипломатичні взаємовідносини з Кримським ханством.

 

4

Становлення Литви, як держави, історики пов'язують з Міндовгом, який під натиском Тевтонського ордену зумів об'єднати войовничі але розрізнені литовські племена в один військово-політичний союз. Літописи відзначають, що Міндовг у війнах з тевтонцями спирався на підтримку Романовичів і неодноразово сам допомагав їм. Але наприкінці 40-х років ХІІІ століття взаємовідносини між Україною і Литвою загострюються і надалі історія фіксує постійні збройні конфлікти, які, однак, до 1340 року закінчувались практично завжди на користь українських князів.

 

Зі смертю Юрія-Болеслава в 1340 році ситуація змінилась. Польський король Казимир ІІІ спробував за допомогою угорських військ захопити «нічийну» Галичину. Але об'єднані галицько-волинські війська спочатку успішно відбили наступ, а потім українці самі вступили в Польщу і дійшли аж до Вісли. Закріпити успіх не змогли – бояри невчасно заходилися знову ділити владу. Частина волинської шляхти, зрозумівши, що боярська анархія набула загрозливих масштабів, поспішила за допомогою до литовського князя Любарта, якого Юрій-Болеслав вважав своїм наступником. Це був дарунок долі і литовці поспішили скористатися ним.

 

Посівши Волинський стіл, Любарт оголосив себе послідовником Романовичів і, в першу чергу, організував ремонт старих і побудову нових оборонних споруд навколо міст. Галичина, вгамувавши політичні пристрасті (там остаточно затвердилась політична сила на чолі з Дмитром Детьком),  також визнала своїм князем Любарта, але тільки номінально.

 

Французький інженер Гійом де Боплан свого часу відзначив у записках не тільки бойовий дух польських жовнірів і війська польського загалом, але й цілеспрямованість польських провідників, їх готовність до жертв заради поставленої мети. Саме цим відзначався і польський король Казимир ІІІ. Зазнавши поразки на початку 40-х років від українських військ, він вперто шукав нових шляхів у боротьбі за «галицько-волинську спадщину» і серед них на перше місце поставив дипломатію. Згуртувавши навколо себе польську шляхту, Казимир добився від папського Риму спочатку матеріальної, а потім і військової допомоги для боротьби зі «схизмою». Після складних переговорів і поступок уклав союз із угорським королем Людовіком. Заради Галичини і Волині польський король пожертвував і Сілезією на користь Чеського королівства. Заручившись, шляхом підкупів, нейтралітетом золотоординських намісників, в 1349 році Казимир ІІІ розпочав нову війну, яка, однак виявилась затяжною і до 1366 року проходила з перемінним успіхом. В угорському полоні побували Любарт Волинський і навіть великий князь литовський Кейстут, але й литовсько-українським військам вдавалось на якийсь час оволодіти Львовом і Галичем, повністю розорити Люблінщину. Нарешті, отримавши і збройну допомогу від Золотої Орди, Польща зуміла до 1370 року закріпити за собою Галичину і частину Волині.     

    

Окупувавши Галичину, Казимир ІІІ, однак не ввів одразу ж нові землі в підпорядкування корони, як звичайну провінцію, а, згідно королівських грамот, створив унію королівства Польського і «Королівства Русь», називаючи себе при цьому «потомственним володарем Русі», «дідичем землі Руської». Далекоглядний Казимир вбачав у персональній унії з Галичиною вигоди для себе в майбутній боротьбі з магнатською опозицією (польська шляхта впродовж своєї історії постійно домагалась розширення власних «привілеїв»). Крім того, Казимир не скупився на обіцянки «привілеїв» українській шляхті, чим одразу нейтралізував її значну частину. Але вже наступний король Польщі скасував статус Галичини, як «окремого королівства», а в 1434 році Галичина була остаточно перетворена в провінцію.

 

5

До кінця ХІV століття і Волинське князівство, номінально перебуваючи в складі Великого князівства Литовського, фактично зберігало повну автономію, а князь Любарт Волинський почувався тут нікому непідвладним самодержцем. Та після смерті Любарта (в 1385 році) великий князь Ягайло, скориставшись невизначеністю волинського боярства, забрав у Федора Любартовича спочатку Луцьку землю на користь Вітовта. До 1390 року у Федора Любартовича (він не прийняв Кревської унії і не перейшов у католицтво) послідовно відбирають землі «волею короля» на користь Федора Даниловича Острожського і Вітовта («співправителем» до Вітовта прилаштувався каштелян Креслав, пізніше він став і старостою Луцька). Під час смути 1432 – 1451 років Волинь, із Брацлавщиною включно, була визнана пожиттєвим удільним князівством Свидригайла. Але з 1452 року Волинь була перетворена, за польським зразком, на литовську провінцію з центром в Луцьку.

 

В 1341 році, після смерті Гедиміна, великим князем Литовським стає Кейстут, брат Гедиміна, який ділить владу із молодшим Ольгердом. Кейстут зосереджує свою увагу на боротьбі з Тевтонським орденом, а Ольгерд проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», тим само позначив свій напрямок походів. Цьому сприяла і політична ситуація в сусідніх землях.

 

Після смерті чернігівського князя Романа Старого Сіверщина занурилась у швидке дроблення земель на невеличкі удільні князівства і цю ситуацію активно підтримували золотоординці, яким було простіше контролювати нічим не підкріплені амбіції місцевих князьків. Окупація Сіверщини литовцями проходила без якихось кривавих битв ще й тому, що Золота Орда в цей час перебувала в напруженому стані внутрішньої боротьби за владу. Практично без опору здались на милість литовців і Київщина, і Переяславщина. Тільки на Поділлі, в урочищі Синя Вода, відбулася в 1362 році знаменита битва із золотоординським військом. А вже до 1430 року литовці вийшли на узбережжя Чорного моря (поміж Дніпром і Дністром).

 

Всі завойовані землі вважались володінням великокнязівського роду і роздавались спадкоємцям цього роду в уділи. Норми васальної залежності регулювались договорами і присяжними грамотами. Ці ж грамоти надавали всю повноту влади на закріпленій території виключно удільним князям. Тобто, з самого початку литовці не пішли шляхом Волинського князівства, в якому Любарт підтримував адміністративну систему Романовичів (князівство ділилось на адміністративні території, якими управляли посадовці, не обов'язково із князівського роду, призначені князем і за певних обставин вони змінювались на інших; зрештою, подібна система була запроваджена і в Польському королівстві), а підкорились древнім звичаям перерозподілу на користь правлячого роду і цим само заклали основу для постійних внутрішніх збройних конфліктів.

 

6

Практично всі історики відзначають, що більшість князів, посівши на українських землях, досить швидко українізувались, прийняли православ'я, протиставляючи себе центральній владі. Показовою в цьому плані була ситуація з братами Коріатовичами – Юрієм, Олександром, Костянтином і Федором – які, отримавши у володіння Поділля, почали швидко відходити від великокнязівської влади і наприкінці ХІV століття Вітовту вже довелося силою вибивати звідти непокірних князів. Так Федір Коріатович з подолянами наприкінці ХІV століття з'являється в «Руській Крайні» і займає долину річки Латориці навколо Мукачева.  Подібні процеси проходили і в Київському князівстві, яким управляв Володимир, син Ольгерда.

 

Активізація Тевтонського ордену, поряд з тим, що проблема із залежністю від Золотої Орди ще не була на той час вирішена остаточно, і, нарешті, внутрішні негаразди підштовхнули великого князя Ягайла до підписання 14 серпня 1385 року Кревської унії, за якою литовці зобов'язувались ще й прийняти католицтво. В лютому 1386 року Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою (Ягайло надіявся, що цим кроком він приєднує Польське королівство до свого Великого князівства Литовського; та історія показала, що вийшло навпаки). Ставши королем, Ягайло оголосив, що права і вольності об’єднаного королівства отримають та шляхта та удільні князі, які перейдуть у католицтво і підпишуть присяжні грамоти на вірність «королю і королеві, і польській короні». Тих, хто відмовиться від присяги у вірності Ягайло пообіцяв «скинути збройною рукою».

 

В 1392 році, після запеклої боротьби в середині литовської правлячої верхівки, великим князем Литовським проголошується Вітовт, який, спираючись на коронне польське військо, відбирає Київське князівство у Володимира Ольгердовича (взамін Володимир отримує невеличку територію на річці Случ з центром в замку Копил) та анулює всі удільні князівства на Сіверщині. Останніми в цій війні зазнали поразки брати Коріатовичі, в результаті чого Поділля перейшло у володіння «на повному князівському праві» до краківського воєводи Спитка Мельштинського.

 

За допомогою цілого ряду актів, уній, договорів Велике князівство Литовське, з українськими землями включно, опинилось під суверенітетом польських королів, але «окремою державою». Користуючись ситуацією, польська шляхта відкрила для себе шлях в Україну спочатку у якості «співправителів» чи «управителів» при литовських та українських вельможах. Швидко змінювалась і сама Литва. Використовуючи свою приналежність до лона католицької церкви, поляки почали займати різноманітні державні посади у Великому князівстві Литовському, змінюючи православну адміністрацію. За польською адміністрацією прийшли і католицькі місіонери…

 

Дезорієнтоване православне суспільство України і Білорусі сколихнула спроба Вітовта і нового ревного католика Ягайла організувати католицько-православну церковну унію під патронатом Риму. В 1415 році, під тиском Вітовта, частина православних і католицьких єпископів на спільному соборі проголошують церковну унію, а першим митрополитом обирають ієрарха болгарського походження Григорія Цамблака. Нетерпимість, що межувала із жорстокістю, поспіх, з яким впроваджувалась нова ідея, без достойної масової пропаганди, викликали наростаючий у часі опір. 

 

Ситуацією скористався (свідомо чи ні – окреме питання) Свидригайло, який, після смерті Вітовта, в 1430 році став великим князем Литовським. Неповороткий Свидригайло із самого початку не сприймав Кревської унії і з підозрою ставився до католицьких ієрархів. Але на той час правлячою верхівкою практично повністю оволоділа католицька церква, за допомогою якої і спровокували в 1432 році переворот. В результаті великим князем Литовським став Сигізмунд Кейстутович. Білоруські та українські князі і боярство, збурені незрозумілим для них, а від того насильницьким запровадженням церковної унії, стали на сторону Свидригайла і Литовське князівство фактично розпалось на дві держави. Сигізмунд, не маючи достатньо сил, розпочав так звану «війну привілеїв», самих різноманітних обіцянок білоруській та українській шляхті з метою перетягнути на свою сторону якомога більше сил. У відповідь Свидригайло не зумів протиставити щось більш дієве, але його рятувала непослідовність в правлінні Сигізмунда. Так після нової порції обіцяних «привілеїв» в 1439 році знову робиться нова спроба об'єднання православної і католицької церков. Додала на користь Свидригайла і нетерпелива польська шляхта, яка, не зважаючи ні на що, домагалась перерозподілу українських земель на свою користь і в 1431році Польське королівство розпочало окупацію Волині та Поділля. Невизначеність української і білоруської шляхти послаблювали позицію литовців у союзній державі. В результаті, Сигізмунд був змушений померти.

 

Новим великим князем Литовським був обраний юний Казимир, син Ягайла. Свидригайло хоч і визнав Казимира великим князем, але такий же титул залишив і за собою. Та іменуючись великим князем Литовським, Свидригайло разом з тим навіть не намагався проводити якісь політичні акції.

 

7

Черговий поворот у внутрішній ситуації союзної держави стався в 1447 році, коли Казимир став королем Польщі, одночасно залишаючись і великим князем Литовським.

 

Надавши окремим актом привілей всій «родовитій шляхті Великого князівства Литовського», не виділяючи при цьому ні католиків, ні православних, Казимир ІV тим само зрівняв у правах своїх співвітчизників із польською шляхтою. Крім того, він прийняв зобов'язання більше не роздавати державних посад у князівстві «іноземцям» (тобто, полякам) і зупинити відторгнення земель від Великого князівства Литовського на користь Польського королівства. Але найсуттєвішим кроком Казимира ІV була ліквідація удільних князівств.

 

Ще за життя Свидригайла, литовські полки очолювані литовським воєводою Радзивіллом ступили  на Волинські землі, а вже після смерті Свидригайла Волинь перетворюють на Литовську провінцію. Така ж доля спіткала і Київське князівство. Після смерті Семена Олельковича, останнього Київського князя, Київську провінцію очолив литовський воєвода Мартин Гаштовта, який «збройною рукою» заставив киян визнати свою владу. Адміністративно-судова та військова влада в нових провінціях належала тепер великокняжим намісникам – воєводам і старостам. Паралельно впроваджувалось і правове законодавство, яке регулювало все життя держави.  

 

З цього часу Велике князівство Литовське починає змінювати свою внутрішню адміністративну структуру і на перший план виходить «родовита шляхта». З другої половини ХV століття починають збиратися шляхетські сейми (з'їзди) які відіграли в історії Литви та України видатну роль хоча б уже тим, що припиняли збройне «врегулювання ситуації». Другий Литовський статут 1565 року узаконює політичну силу сейму, який на той час трансформувався у «вальний» (загальний). Цим статутом великий князь Литовський позбавлявся права без участі сейму видавати і затверджувати всі законодавчі акти. Велике князівство Литовське перетворилось, як і Польське королівство, на шляхетську республіку.

 

Зміни проходили і економічній системі держави. Причиною тому був зростаючий рівень виробництва, який привів до об'єднання окремих ремісників у колективи (цехи) і налагодження нових взаємозв'язків через комерційні структури. Але якщо в містах переміни практично не торкнулися прав і свобод міщан, то в сільській місцевості всі переміни були направлені якраз на обмеження (а далі і повного нівелювання) прав і свободи селян. І цілком природною є реакція селян на утиски: вже до кінця ХV століття і в Литві і в Польщі з'являються законодавчі акти, направлені проти «свавільного переміщення і біглих холопів». Тоді ж з'являється і напрямок «свавільного переміщення» -  нижнє Побужжя і Запоріжжя.

 

Однак, статути, закони, акти, договори самі по собі ніколи не могли впорядкувати життя держави, якщо їх не дотримувалися ті, хто видавав і затверджував ті само статути, закони, акти і договори. Просте, здавалося б правило, але воно виявлялося непроникним бар'єром для людей, які зосереджували у своїх руках величезні фінансові та людські ресурси і тим само мали і виявляли значний вплив на політику своєї держави. І саме недотримання цього правила рано чи пізно, а приводило державу (винятки відсутні на протязі всієї історії цивілізації) або до розвалу і занепаду, або й до швидкої загибелі. В цьому плані показовою є подальша історична доля Польського королівства і Великого князівства Литовського, якою б героїчною вона сьогодні не відображалася польськими істориками.

 

Розширивши свої володіння за рахунок Ростовських, Новгородських і Тверських земель, московський князь Іван ІІІ призначив собі титул «царя і государя всієї Русі», а затим оголосив, що всі землі Київської Русі мають належати йому. Цим намірам сприяла і затяжна політична криза в Литовській державі, верховні правителі якої, попри всі заяви про однакові для всіх «права і вольності», затято продовжували «боротьбу із схизмою». В 1490 році московські війська підійшли до Чернігова і всі православні правителі добровільно визнали владу «православного царя». В 1508 році впливовий магнат Михайло Глинський очолив рух української шляхти і козаків проти великого князя Литовського. Повстання зазнало поразки, а Глинський втік до Москви. Сам факт повстання і зростання впливу Московського князівства, а за цим втрата Чернігова і Стародуба, підштовхнула литовську верхівку до більш тісного союзу із Польським королівством.

 

В 1569 році польський король Сигізмунд Август скликав у Любліні вальний сейм, на якому мали затвердити нову унію. Проти союзу виступили Волинські магнати – протестант Радзивілл і православний князь Костянтин Острозький. Радзивілл пояснював свою позицію тим, що Литовська держава має досить сил і ресурсів на самостійну політику за умови, що всі без винятку будуть дотримуватися Статуту і що всім без винятку будуть надані задекларовані Статутом «права і вольності». Підбурена обіцянками «величезних прав і вольностей» дрібна українська шляхта (підкреслюю – дрібна українська шляхта)  у відповідь почала вимагати негайного приєднання всіх українських земель до «корони». 1 липня 1569 року Люблінська унія була підписана. Була створена Річ Посполита.

 

А в 1570 році в Кульчицях поблизу Самбора народився Петро Конашевич Сагайдачний. 

 

 

 

 

 

 

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma