В другій половині двадцятого століття в СССР, і не тільки, побутувала думка, що наука розвиває інтелект, а інтелект, у свою чергу, формує нову свідомість людини. І це було продовженням філософії Миколая Кузанського (хоч згадку про геніального філософа теоретики діалектичного матеріалізму акуратно маскували “науковим комунізмом”), який також робив ставку на науку і на розвиток інтелекту кожної людини. Кожної людини…
Як показала практика першої чверті двадцять першого століття – ситуація з інтелектом та новою свідомістю людини виглядає не зовсім просто. І зовсім не весело.
Тобто, розвиток інтелекту і розширення доступу до важливої наукової інформації не гарантує розвитку нової свідомості людини…
І в чому проблема? Що далі – деградація, повернення в печери? І всім гаплик? Вслід за неандертальцями... І вся накопичена енергія інтелекту – в гудок?
В попередньому пості «Помітки на полях: Матриця» ми вже розглядали частину проблеми із комплексу «людського фактору» – це звичайні людські ілюзії. Як бачимо, інтелект не може в одну мить розламати залізобетонну споруду ілюзій, які накопичувалися впродовж тисячоліть. Тим більше, що тут присутній цілком природний фактор…
Тут варто зауважити, що ілюзії зовсім не властиві маленьким дітям. До п’яти років діти бачать світ таким, яким він є. А далі… Спробуйте в деталях пригадати своє дитинство… Отож…
Проілюструємо одну із важливих проблем кожної людини на прикладі сходження на вершину гори. Ні, не на Олімп, бо на нашому Олімпі навіть диван приткнути ніде – гостра і гола скеля. Можна було б мати на увазі Олімп на Марсі, бо там не тільки диван, але й здоровезний палац можна поставити. З полем для гольфу… Але Олімп – це якраз ілюзія, вдало проілюстрована древніми міфами.
Найбільш вдала конструкція для наших міркувань – це пішки на верхівку Евересту. Попутно прослідкуємо кліматичні зони нашої планети, зібрані воєдино на Евересті.
https://vseosvita.ua/lesson/klimatychni-poiasy-i-typy-klimatu-zemli-50111.html
Отже, наша перша коротка зупинка на п’ять - десять років – це підніжжя гори Еверест. Тут панує субекваторіальний клімат теплого і безтурботного дитинства. Тут ви не заморочуєтеся із житлом та комфортом, із розміром зарплати. Тут ви відмахуєтеся від надоїдливої бабусі, яка гониться за вами по стадіончику із мискою паруючих голубців… Тут гримить дитячий галас… Але ви не зможете зупинитися тут і провести в безтурботності все своє життя…
Так, гормони... Саме вони виштовхують нас із безтурботного дитинства і заставляють підніматися на гору. Ми навіть не усвідомлюємо цього, роблячи перші кроки. І не завжди помічаємо, як поступово, з кожним кроком, змінюється кліматична зона – із субекваторіальної на субтропічну. Тут також тепло і приємно. Щоправда нас починає нервувати недостатній розмір зарплати наших батьків, які не завжди можуть покривати наших зростаючих потреб: «як у всіх». І нам видається, що банани, які теліпаються над нашою головою, і ананаси, які ми знічев’я копаємо ногою, мають бути халявними все наше життя, але вже скоро, максимум через п’ять років шляху, ми, несподівано для себе, з’ясовуємо, що це зовсім не так. І це також нервує… Ще через п’ять років шляху ми вже відчуваємо суттєву зміну клімату. З’являється холод дорослого життя…
Так, можна спробувати «обманути час» і в супроводі турботливої матусі чи багатенького татуся піти не вгору, а навколо гори, притримуючись тепла і комфорту субтропічного клімату. Так ви можете йти все своє життя, поки поряд буде турботлива матуся чи багатенький татко. І поступово сходите в субекваторіальну зону дитинства. Непомітно для себе… Охлялий і з кудлатою сивою бородою.
Отже, ми вступаємо в зону помірного клімату. І тут ми занурюємося у всі чотири пори року, зіткані із наших ілюзій та нервозу, в які вплетені Віра-Надія-Любов, і які можуть змінюватися навіть за годину… Таке воно – доросле життя, в якому ми іноді просто не маємо часу оглянутися назад. На наших дітей… Ми піднімаємось до вершини Евересту, навіть не замислюючись над цим. Ідемо в легкому тумані, який ховає від нас і субтропіки дитинства і вершину…
Але одного дня наша нога наступить на м’який мох тундри… І ми зупиняємось на мить. Мить, довжиною у п’ять - десять років… Сунутись далі, чи зупинитись? Сісти в м’який і затишний мох і зігрівати себе чаєм від кашлю із висушеного моху?
Саме тут, в тундрі, у вологому і холодному тумані невизначеності, нас очікує найскладніше – вибір. І шалений натиск ілюзій… А під натиском ілюзій формується велике бажання залишити по собі пам’ять. І похапцем сьорбаючи чай із висушеного моху, ми занурюємося у міркування навколо пам’яті. Ілюзія міцно і остаточно заковує нас у віртуальний світ уже нестримного бажання пам’яті…
…Сісти в м’який і затишний мох і зігрівати себе чаєм від кашлю із висушеного моху? Чи йти далі?
Зібравши всі свої сили, відриваючись від ілюзій, ми підводимось із моху, м’якого і зручного для міркувань про пам’ять про себе, і сунемось далі. Долаємо підступні льодовики, уникаємо бездонних ущелин. І виходимо з туману невизначеності…
«Катастрофічний брак кисню не тільки різко підвищує ризик інсульту або серцевого нападу, а й сильно притупляє почуття, уповільнює реакції…». https://www.bbc.com/ukrainian/features-48487222
Ми ще не на вершині Евересту. Але навіть звідси перед нами відкривається захоплююча панорама Світу! Вже тут відкривається велич всього сяючого Всесвіту…
Так, ми вже не зможемо повернутися назад. Зрештою, ми не маємо змоги повернути назад із будь-якого періоду життя, а можемо лиш обманювати себе солодкими для себе речитативами про ”вічну молодість в душі“. Хоча ми навіть не уявляємо – що таке наша душа насправді…
І тільки тут, перед холодною до наших переживань вершиною Евересту, починає пробиватися крізь туман ілюзій розуміння об’єктивної реальності. Звідси ми можемо побачити весь пройдений нами шлях, всі кліматичні зони…
І душу зігріває велична симфонія Всесвіту – дитячий галас біля підніжжя Евересту…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma