Цього разу перед нами розкривають людське лицемірство, банальність, байдужість, через які так легко спіткнутися, і тому важливо не стати блазнем і не втратити себе.
Тож не дивно, що цей твір - один із знакових в японській літературі. "Крах людини" Осаму Дазая розповідає почасти автобіографічну історію молодого чоловіка Йодзо, яке вкладається у (не)просту схему: мистецтво - жінки - алькоголь - соціяльне відчуження - депресія - самогубство. При розмові про цього автора завжди згадують Акутагаву Рюноске і Достоєвського, не враховуючи, скажімо того ж Кафку і явно ближчого за національним духом Місіму. При цьому хронологічна точність не важлива - до українського читача світова клясика взагалі завжди приходила в такій перекладній непослідовності, що годі нарікати на кашу в його голові, яка дає "непозбувну" не те що "бентегу" за легкістю життя, а взагалі право читати на вибір: Вінні Пух чи Гамлет (причому в інтерпретації Подерв'янського, не більше).
До речі, герой "Краху людини" на обкладинці книжки нагадує самотнього Крістофера Робіна, якого позбавили всіх іграшок дитинства, і він зайняв місце вічно сумного віслюка Іа. Та ще й логічний дзен у наріканнях якоїсь сумлінної читачки у соцмережах, яка бідкається, що книжка тріпоче в руках, як метелик, бо поліграфія, як казали не менш незграбні науковці у Літературному музеї, де колись працював головним хранителем автор сих рядків, "єдвабна". Ну, наче шкіра у жінки, еге ж?
До речі, про жінку. Автор книжки з тих, що може нагадати про буденні істини щодо наших "єдвабних" (ніжних) панянок. Коли вони плачуть, мовляв, досить їх погодувати, і все минеться. Бо в сучасній літературі як? Тобто як викривлено ситуацію та її наслідки? Кажуть, досить покласти руку на коліно жінці, і вона твоя, чи не так? А жінки, до речі, в японського клясика не гірші за европейських панянок часів тамтешнього екзистенціялізму в кіно, коли яка-небудь модна натоді Моніка Вітті у «Затемненні» Антоніоні мелянхолійно вирікає, що їй достоту все одно, що тримати в руках: книжку, голку чи тебе. Тобто тебе, чоловіче, який бере цю книжку і ніколи, як який-небудь літературний герой, не забуде її на лавці в парку. Бо ні лавок, ні парків, і тільки Борислав, як завжди, сміється, а Ганнуся плаче, бо пора.
Осаму Дазай. Крах людини. – Житомир: Морфеус, 2023
На фото: кадр з фільму «Затемнення» (1962)
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma