У ці дні мені попався на очі цей блог. Не можу сказати що згоден з усім, але там є два абсолютно справедливих і важливих у цей період постулати які варто обговорювати тa вирішити в суспільстві. Ще раз треба наголосити на важливій відмінності: у суспільстві, не у владі, уряді і тих, хто за це відповідає. За питання незалежності країни та її майбутнього відповідає саме суспільство; було б ... не можу знайти слова, намагатися не розуміти і перекидати це питання і відповідальність комусь ще. Чим утім Україна успішно займається, рахунок пішов уже на четверте десятиліття.
Питання про які я хочу поговорити зараз це не сценарії прогнози чи лінії. Це питання свідомого вибору та прийняття (на себе: а кого ще?) всієї відповідальності за нього.
І знову я не буду про минуле, але сьогодні, у ці дні суспільство має розуміти дві прості речі:
Перше, перемога в цій війні це не нав'язаний кимось наратив; не чудова героїчна балада; а просто, і лише: головне і, мабуть, єдина на сьогодні умова забезпечення незалежності і, можливо, виживання нації в довгій історичній перспективі. Ніхто не може змусити суспільство зробити вибір так чи інакше; але він належить йому, і буде зроблено так чи інакше, у будь-якому випадку.
Друге, щоб уникнути повсякчасної замкненої колії дуже важлив, щоб суспільство робило його розумно тa усвідомлено, не на кшталт "ой дивіться як воно вийшло": тобто як воно виходило завжди.
А вийти саме так воно може. Та вже є ознаки та симптоми. Довго перераховувати не буду, але ось кілька зовсім недавніх, аби не здатися голослівним.
Занадто часто почали проходити у медійному просторі України звернення на тему іноземної допомоги. Яку мету вони мають? Я не маю на увазі, припинити працювати з союзниками це звичайно важливо, і критично. Я маю на увазі: постійно повторювати це у медійному просторі України мовою, які союзники не розуміють; а ось населення вже на 60% вважає питання іноземної допомоги найголовнішим. Hе мобілізацію, зауважимо. Потрібно помічати тa говорити: кому потрібна перемога, і вільне майбутнє України насамперед? Франції, Німеччини чи США? А то можна і забути.
Просто для довідки, зараз, в ці дні - це приблизно п'ять років, які були доступні для підготовки оборони України. У Великобританії у другій світовій були лічені місяці.
Ще приклад: одне зелено-небрито-бородате не так давно висловилося що, мов, можна поговорити і з росіянами. Жодних подальших пояснень воно не дало, наприклад: чому вже можна, щось змінилося? Або, про що можна говорити, вже, на яку тему? А сьогодні уявіть хто говорить про подібні наративи лише трохи іншими словами? Подивилися вже новини?
Бачите чому треба нам зараз говорити: а раптом завтра прокинемося, а там: сюрприз. Як воно було завжди, сюрпризом, який утім цілком передбачуваний. Хто робитиме вибір? Як він буде робитися? Важливо це чи ні, для вибору історичного шляху або колії?
Інший приклад. Не так давно начальник відомого відомства прямо в публічному просторі заявив про невідповідальність злочинного режиму РФ за смерть відомого опозиціонера. Це що? Кому треба підривати імідж тa довіру суспільства до однієї з найкомпетентніших і найефективніших команд України? З якого боку?
Повний абсурд. Раціональних пояснень не було дано і на дистанції до горизонту їх не проглядається. Заяву процитували світові канали і вона розійшлася колами. Навіщо це робити? Кому від цього користь? Але якщо подивитися на питання з іншого боку? Чи не з'являється в ньому більше логіки та рації?
Бачите, чому треба вже говорити? Ну і мобілізація, звісно. Критична шість місяців тому, у воюючій країні вже на чотирнадцятому розгляді. Конгрес США встигне раніше можна сподіватися.
Є і ще, але не варто перевантажувати, всі все бачать. Тепер питання: що нагадує ця картина, портрет із реальності? Вона нагадує впевнений рух країни до перемоги? Або щось ще, інше воно вже починає нагадувати?
Може заморожування та переговори про що сурмлять сьогодні всі міжнародні союзники російського режиму бути вибором України? Може. Я тут не обговорюю сам вибір тільки: хто його робить? Хто повинен його робити? І як потрібно його робити щоб не вийшло, і ще раз, як завжди? Це різниця хто його робить: країна, громадяни; або неголені-бородаті тому що так вийшло?
І друге питання, не менш важливе. Якщо країна робить вибір розумно і свідомо, то вона приймає всю відповідальність за нього. Переслати її до усміхнених плакатів - дурна, дитяча затія. Ні, не спрацює.
Якщо прийнято рішення заморожувати, то воно передбачає знання всіх наслідків. До вступу до НАТО незалежність України не забезпечена та не гарантована. Значить, доведеться ще воювати. I жодних тут Санта Клаусів щоб надсилати побажання.
А якщо рішення це стояти то воно передбачає повне розуміння необхідності - і жодного місця для самообману. Було б дуже класно якщо ми б донатили та лайкали ролики і раптом вона, перемога! Але це схоже не на реальність, а на кіно. А в цій реальності доведеться забезпечувати людські кадри для перемоги і всі ресурси для неї. Кому забезпечувати? Плакату, що усміхається? Як єврозарплати та епоху процвітання собі замовили?
Але плaкaт не забезпечуватиме ресурси ціною важких та необхідних рішень. Він не забезпечить мобілізації. Він просто зістрибне вбік та насвистуватиме радісну мелодійку, що нам дощик все йде за планом. Сюрпризів тут не буде. Поки ми не пoбачимо результатів, усіx які необхідні для впевненості у перемозі, обґрунтованої та надійної впевненості бути не може. Якщо ще не знав, то тепер ти теж знаєш. І це також досвід історії.
Усе, ось і дісталися: треба вже говорити і треба вирішувати. Он маячить вже поворот, і не в такій далекій перспективі. Куди?
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma