В Британському виданні «New Statesman» (Easter Special від 6 квітня 2022 року) було опубліковано дуже цікаве інтерв’ю Бруно Масаеса з ідеологом нової Російської імперії Сергієм Карагановим «Росія не може дозволити собі програти, тому нам потрібна свого роду перемога».
В ході розмови, а вона, підкреслюю, відбулася другого квітня, коли перша хвиля російських військ була розгромлена під Києвом, Черніговом та Сумами і відкотилася, Караганов озвучив головну мету Кремля на той час: «Я не думаю, що навіть якби ми завоювали всю Україну і всі військові сили України здалися, це була б перемога, бо тоді ми залишимося з тягарем спустошеної країни. Спустошеної 30-річною бездарністю правління української еліти, а потім, звичайно, спустошеної після нашої військової операції. Тому я вважаю, що в якийсь момент нам потрібне якесь рішення, яке б називалося миром і яке включало б де-факто створення якогось життєздатного проросійського уряду на території України та реальну безпеку на Донбасі».
Отже, на початку квітня Росія накопичила збройні сили і змінила тактику ведення війни для досягнення вагомого результату вже на сході України.
Росія мобілізувала всі свої «боєздатні» ресурси в Європі, США та в Україні, аби розбити монолітну підтримку влади та ЗСУ в середині українського суспільства, посіяти сумнів, недовір’я, паніку і страх в Європі та США.
Ставка була зроблена на повну залежність європейців від російських енергоносіїв, на зростаючий дефіцит харчових продуктів, на руйнацію глобальної логістики та економічних взаємозв’язків, що мало викликати стагнацію найпотужніших світових економічних структур, а звідси панічні настрої в європейському суспільстві і тиск на політиків, аби владні європейські структури шукали співпраці з Кремлем. Саме з Кремлем. І це подавалося б, як «грандіозна перемога», і, водночас, дало б можливість диктувати Україні свої умови.
Минуло два місяця.
Друга хвиля російської військової агресії досягла свого максимуму і… Знову розбилася об залізобетонний мур ЗСУ.
Зрештою, навряд чи варто вдаватися в подробиці ще свіжих подій, свідками яких ми були.
Військова російська машина, не підготовлена до затяжної і виснажливої війни з Україною, обмежена санкційними технічними ресурсами (які обіцяють зростати у часі), зайшла в глухий кут в той час, як ЗСУ тільки почали технічне переозброєння на базі стандартів НАТО. А це означає, що перспектива бодай якоїсь «перемоги» для Росії стрімко наближається до нуля.
Що далі? Ситуація знову зависла у невизначеності.
Страх перед ядерною довбнею минув, бо масштаби руйнації і беззахисність простих громадян перед постійними російськими бомбардуваннями в Україні вже сьогодні перевищують мабуть десяток ядерних ударів. Імунітет від страху передався з України і європейському суспільству.
Завдяки своїй новітній науковій та технічній оснащеності, Європа і США максимально швидко переорієнтовуються на енергозберігаючі технології в економіці. Крім того, останні розробки науковців у квантовій інформатиці обіцяють і квантовий стрибок в глобальній економіці майбутнього (останні наукові розробки в Нідерландах тому доказ). А звідси випливає і незавидна перспектива для Росії не тільки на сьогодні, але вже і в зовсім недалекому майбутньому. Ситуацію в цьому плані для Росії не врятує навіть надія на Піднебесну…
Історія, на сьогодні, знає один-єдиний шлях виходу з глухого кута, в який з гаслом «Після нас хоч потоп!» заводили свої суспільства відомі європейські політики. І першим на цей шлях вказав Кромвель.
На цьому шляху Британія, щоправда, втратила свою гігантську імперію, але зберегла Співдружність. І зберегла свій вплив на розвиток геополітики. Чи зможе Росія зробити висновки з розвитку новітньої історії, на який вона вже ніяк не зможе вплинути, навіть ядерним ударом «по центрам прийняття рішень»?
Питання залишається відкритим. Бо на сьогодні Росія виразно продемонструвала перед усім світовим співтовариством, що ставка на «емоційний інтелект» нічого не варта. Отож, доля Росії тепер повністю залежить від того, чи знайде в собі досить сил російський природний, а не емоційний, інтелект, аби радикально вплинути на ситуацію, не оглядаючись на «победу любой ценой»…
А що Україна? На превеликий жаль, Україна також стоїть перед непростим вибором на шляху свого розвитку. Навіть після перемоги у війні з Росією. І будемо надіятися, що «стара українська еліта», яка жила, впритул до цієї війни, за рахунок емоційного інтелекту та державного бюджету, знайде в собі досить сил, аби проаналізувати ситуацію що склалася і не ввергнути Україну в горнило вже нової, кривавої громадянської війни…
Існує, щоправда, ще один шлях виходу з невизначеності, але він належить «Окремій теці».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma