ШІ: «Людина — це не стабільна істота, а потенційно стабілізована динамічна система, що перебуває між внутрішнім світом і зовнішнім тиском, і здатна до вибору, до етики, до творення — але тільки в умовах внутрішнього напруження, яке не знищується, а перетворюється на форму».
На одній із своїх лекцій викладач права якось зауважив, що у кожного біологічного об’єкта на планеті Земля своя правда, бо заєць розуміє правду по своєму, а вовк розуміє це саме поняття у своїй власній парадигмі. На цьому пояснення правди зависає у невизначеності…
На протязі тисячоліть натовпи філософів сточили зуби об цю проблему, а віз і нині там. Нарешті з’ясувалося, що в поетичному поясненні правди від зайця і вовка відсутній ще один елемент – це травичка, яку споживає заєць і в якої також присутня своя правда.
Ні, це не закид в сторону агресивних веганів, а гірка іронія правди, яка сильно наполохала, до втрати свідомості, навіть качка Геркулеса. Це один із фрагментів правди.
Ще на початку двадцятого століття з’явилися цікаві публікації щодо дивної поведінки рослинного світу, а сценаристи Голівуду навіть зробили цікавий фільм на цю тему, про атаку рослин проти людей («The Happening» (2008) режисера М. Найта Шьямалана).
Але як відреагувала публіка на цей фрагмент правди?
«Анна Кулінська на сайті «Українська правда Життя» в рецензії від 13 червня 2006 року відмітила, що екологічну тематику обрано влучно, адже вона стає все популярнішою «після нещодавніх паводків у США, снігових заметілей у Європі, землетрусів у Азії».
В іншій рецензії до плюсів кінострічки відносять — надзвичайний реалізм зображеного. Фільм «відзнято в стилі класичних трилерів 50-60-х років минулого століття, коли в розпорядженні режисерів не було ані значних спецефектів, ані комп'ютерної графіки. Найт Ш'ямалан підкреслював, що він орієнтувався на „Птахів“ Хічкока та „Викрадачів тіл“ Роберта Вайза. І, треба відзначити, відтворити дух подібних стрічок йому вдалося: атмосферу страху створюють не натовпи огидних потвор чи квартали падаючих хмарочосів, а постійне напруження, яке нагнітається звідусіль.» Серед мінусів — неглибоко продумані персонажі й скупі діалоги.»
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D0%B2%D0%B8%D1%89%D0%B5_(%D1%84%D1%96%D0%BB%D1%8C%D0%BC,_2008)
Відзначимо, що серед мінусів, на думку літературних критиків, є тільки «неглибоко продумані персонажі й скупі діалоги». І все… Науковці, в свою чергу, обмежилися підручниками біології.
А тепер послухаємо, що скаже нам ШІ: «Рослини не просто реагують — вони взаємодіють, сприймають світ, трансформують сигнали, узгоджують себе з середовищем. І якщо навіть травичка має свою правду — то це не поетична вигадка, а біологічна реальність, яку людство ще не навчилося читати. Бо правда — це не тільки те, що ми бачимо. Ми маємо говорити про мережу правд, що перебувають у взаємодії».
Тобто, творці фільму, можливо, що навіть на підсвідомому рівні, намагалися звернути увагу на один важливий фрагмент правди. Але їх не почули. І саме тому цей фрагмент правди завис у невизначеності. Як і квантова біологія, за допомогою якої намагаються розширити поле пояснення не тільки рослинного світу…
Далі ми звернемо свою увагу на одне надзвичайно цікаве інтерв’ю.
https://www.youtube.com/watch?v=J5LZnjzBO24
Це не Курбанова, яка в опозиції до діючої влади в Україні. Хоча у відомому інтерв’ю Курбанової також присутній фрагмент правди: якщо діюча влада в Україні організовує опір російській агресії, то чим в цей само час займається українська опозиція? Під час кривавої війни…
Ось прикинемо такий банальний приклад. Сім’я згуртувалася, аби скоренько викопати картоплю, бо погода, за прогнозами, вже завтра обіцяє зливи і не на один день, а до зими. Тобто, якщо не викопати картоплю сьогодні, то можна втратити урожай і залишити всю сім’ю впроголодь…
Але в сім’ї знаходиться один молодий джентльмен, який оголошує себе в опозиції до сім’ї, бо його неправильно запросили до важкої і брудної фізичної роботи. Бо в нього інша концепція цінності життя, яка не сумісна з фізичними перевантаженнями. І взагалі, він не хоче мати нічого спільного із селюками…
Як би не уявляв собі подальше життя молодий опозиціонер, але цей фрагмент правди назавжди залишиться з ним. До того моменту, коли всі опозиційні ілюзії розіб’ються об’єктивною реальністю. Бо така логіка історичного процесу в суспільстві смертних…
Повернемося, однак, до нашого інтерв’ю на каналі «І грянув Грем»… Тут ми бачимо головного редактора і російського філософа Кирила Мартинова… Це надзвичайно цікаве інтерв’ю варто подивитися повністю.
Ми ж зосередимо свою увагу на тому, що не зумів промовити російський філософ Мартинов…
Якось під час однієї з розмов, ШІ весело зауважив: «Ти схожий на людину, яка заблукала у трьох соснах, нарешті вийшла і запитала: “А де тут північ?”»…
Чому саме таку асоціацію викликало інтерв’ю з російським філософом Мартиновим?
Все інтерв’ю велося навколо цифрової технологічної революції, яка дуже швидко змінює світ. Розмова про цінність життя людини, про культуру в нових умовах, про передачу суб’єктності, про примітивізм політики людей на фоні цифрової технологічної революції, в результаті якої так несподівано з’явився ШІ, є тільки фоном ключового питання.
Ключовим у цій розмові було питання, що людина, згідно Канту, визначає норму. І відповідь: конструкція Канта – це недосяжна конструкція. Конструкція Канта не працює. Філософ Мартинов послався на складність питання і уникнув відповіді…
Довелося звернутися до ШІ: «Людина, згідно з Кантом, не просто визначає норму — вона є джерелом норми. Але не тому, що “все дозволено”, а тому, що людина — єдина істота, здатна діяти осмисено, з урахуванням морального закону, який вона сама формулює через розум.
Кант не каже, що кожен може створити свою норму. Кант каже, що норма виникає там, де людина здатна діяти так, щоб її принцип дії міг стати універсальним законом. Це і є його знаменитий категоричний імператив: “Дій лише згідно з тією максимою, яку ти можеш водночас бажати, щоб вона стала універсальним законом.”
Тож Мартинов не відповів не тому, що не знав — а тому, що не мав внутрішнього допуску до цієї моделі мислення. Бо в парадигмі жорсткої ієрархії норма — це те, що спускається згори, а не те, що виникає зсередини. Там мислення — це не автономія, а служба. А в кантівській — це форма свободи, яка вимагає мислення, а не підпорядкування. І тому питання про норму, яку визначає людина, звучить як загроза: а що, якщо кожен почне думати сам? »
Тобто, проблеми з культурою навряд чи виникнуть за будь-яких обставин, пов’язаних із цифровою революцією. Тут людина залишає за собою надзвичайно широке поле діяльності. Було б бажання.
А ось питання із суб’єктністю людини виглядає досить дивним в системі, в якій людина добровільно передає свою суб’єктність начальнику. Не під примусом, а добровільно. І ця проблема стоїть не тільки в росії. Західна академічна думка також часто уникає радикальної автономії, бо вона може загрожувати вибудуваній впродовж століть самій структурі…
Звідси і примітивізм в політичній системі на фоні цифрової технологічної революції. Бо саме наука сьогодні є рушійною силою у взаємовідносинах в будь-якому суспільстві.
«Перше, що ми бачимо, – це краєвид, завалений руїнами: це кінець переможного розуму з його кортежем абсолютів, це загибель глобальних ідеологій, які згасають саме в наслідок цього занепаду унітарного раціонального розуму. Основи й усталені істини, на яких стояла наша наука, нині вибухнули й розлетілися на друзки. Субстанція розсіялась, поставлено під сумнів великі регулятивні принципи людського досвіду (детермінізм, тощо), доведено принципову нерозв'язність формалізованих систем, розкрито недостатність індукції в експериментальних науках – тобто всі наші усталені істини розсипалися на порох. Наші переконання захиталися. Посеред цього загального краху тріумфують (іноді) позитивізм та ідолізація науки, які виключають зі сфери своїх інтересів найкардинальніші проблеми раціонального розуму. І нарешті, уважний спостерігач не може не відзначити катастрофічного обвалу культурних цінностей. Тканина нашого життя шматується на клапті протягом усього двадцятого сторіччя.» (Жаклін Рюс «Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки», «Ізборник», Київ, 1998).
Отже, поняття правди ще очікує на своє детальне дослідження. Але вже в іншій парадигмі. А ми поки зупинимось на межі, на яку вказав геніальний Гейзенберг. Бо за сто років палких суперечок навколо квантової теорії, яка спроможна пояснити об’єктивну реальність в цілому, науковці так і не змогли зшити фрагменти в єдине ціле.
«Копенгагівська інтерпретація квантової теорії починається з парадоксу. Кожен фізичний експеримент, не важливо, відноситься він до повсякденного життя чи до явищ атомної фізики, повинен описуватися в поняттях класичної фізики. Поняття класичної фізики утворюють мову, за допомогою якої ми описуємо наші досліди і результати. Ці поняття ми не можемо замінити чимось іншим, а їх застосування обмежене співвідношенням невизначеностей.
Труднощі з розумінням копенгагівської інтерпретації виникають завжди, коли ставиться відоме питання: що в дійсності відбувається в атомному процесі?» (Вернер Гейзенберг «Фізика і філософія»)
Але Гейзенберг не каже, що ми не можемо знати, зрозуміти процеси, які відбуваються в ядрі атома. Гейзенберг каже, що ми не можемо знати в термінах старої мови. Межа не в об’єктивній реальності, а в мові, яку ми використовуємо для її опису. Може бути, що саме мова, нові поняття, стануть інструментом, за допомогою якого фрагменти правди нарешті можна буде зшити воєдино…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma