Донедавна в річці Сіверський Дінець (літописний Великий Дон «Слова о полку Ігоревім») існувала популяція гіпопотамів. Бегемоти Сіверського Дінця найбільш полюбляли місцевість поблизу Лисичанська. Популяція ця не була постійним мешканцем наших країв, бо до нас бегемоти припливали трохи пізніше за шпаків, але відпливали трохи раніше за граків та диких качок. Але за цей час сіверськодонецькі гіпопотами встигали вивести бегемотят та вигодувати їх до відплиття до берегів Африки.
Чисельні наукові досліди показали, що саме наші, лисичанські бегемоти, стали прообразом легендарного Гром-звіра, про якого в українських міфах розповідається, що той, коли йшов, трусив землю, а коли стрибав в річку, то вода виходила з берегів. Вочевидь, що колись бегемоти в Україні водилися не лише в Сіверському Дінці, але й в інших річках. Таких, як Дніпро, Південний Буг, Дністро та інші. Але збільшення людської популяції поклало край безтурботному життю бегемотів, як до того поклало край популяціям мамонтів, шерстистих носорогів та шаблезубих тигрів.
Як відомо, деякі з реліктових тварин дожили на терені України до часів Середньовіччя. Так, гепарди були князям київським за собак на полюваннях, а останній гепард в Україні був вбитий в 13-му сторіччі. Трохи пізніше було вибито причорноморських тигрів, а на початку 16-го сторіччя – і степового леопарда. Але бегемоти в Дінці були священними тваринами луганських аборигенів, які – як відомо – ведуть свій рід безпосередньо від неандертальської квазілюдини. Тож бегемотами опікувалися і намагалися приховати їхнє існування від різних зайд, що гасали нашими степами на протязі кількох тисячоліть.
Але, зрозуміло, що таку велику тварину надійно приховати все одне не вийшло би. Тому звістки про величезного таємничого звіра ширилися за теренами Луганщини, що призводило до небажаного напливу інородців, які мріяли вполювати бегемота.
Тоді місцеві, аби відволікти увагу понаєхів від Сіверського Дінця, розповіли понаєхам, що Гром-звір ховається під землею, де вільно пасеться та жере крейду з відклади крейдяного періоду. Понаєхи повірили і стали рити землю. Але, на велику біду лисичан, понаєхи знайшли в землі поклади кам’яного вугілля, виходи якого не були рідкістю по ярках та балках Лисичанська. Тож понаєхи, обурєваємі спрагою наживи, почали розробляти кам’яне вугілля та наживати на ньому величезні капітали. Інші понаєхи кинулися добувати крейду та робити з неї соду, скло та інші речі, які місцевим були не так вже й потрібні. Про бегемотів, на щастя, забули.
Але клімат на планеті мінявся і все менше бегемотів припливало з Африки на береги Сіверського Донця, аби вивести тут своїх дитинчат. Бо в Африці ставало все тепліше та тепліше, буремно розвивалася харчова база з риби, слимаків та негрів. І це вже аж ніяк не допомогало відновленню популяції бегемотів у Сіверському Дінці.
…Останнього бегемота було помічено в 1974-му році трохи нижче водної станції та моста через Дінець. Одразу ж москалі, озброївшися дрючками, камінням та мотузками, кинулися ловити бідолашну тваринку і таки впіймали її. Останнього сіверськодонецького бегемота з великою помпою москалі відвезли до Москви, де знущалися над ним у таємних лабораторіях КГБ, де й закатували останнього українського бегемота.
Але в Лисичанську ходить місцева легенда про те, що в Дінці зараз набирає сил дитинча того останнього бегемота. І коли це дитинча виросте, то помститься москалями, які позбавили його щасливого дитинства. Тож навіть природа проти окупантів.
https://www.youtube.com/watch?v=6HwOXUZObec
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma