Двосторонні відносини Польщі й України повною мірою відображають геополітичні складнощі, взаємний зв’язок між суспільствами та культурний контекст останнього століття в історії Східної Європи. Ці відносини розвиваються під впливом міркувань безпеки та обопільного прагнення до більш тісної співпраці – або навіть альянсу. Але й їм не вдалося уникнути ряду непорозумінь та конфліктів. Сусідство із величезним потенціалом залишається вразливим, на цей раз не стільки через маніпуляції великих держав, скільки через зміни регіонального середовища та внутрішні політичні процеси. Польща першою визнала незалежність України в 1991 році. Обидві держави сприймають одна одну як стратегічні партнери; і сприйняття це збереглося протягом майже тридцяти років, сповнених радикальних змін в міжнародному середовищі та внутрішніх політичних трансформацій в обох державах. Стан двосторонніх відносин між ними продовжує бути одним із визначальних факторів регіональної стабільності.
При згадуванні польсько-українських відносин слово «історія» одразу ж спадає на думку. Історія відносин між двома країнами є справді тривалою й впливає на поточні політики обох держав різними шляхами.
У середньостроковій перспективі історія все ж таки, скоріше за все, залишиться основним проблемним питанням у двосторонніх відносинах. Поступово історичні дебати знову перетекли із академічної сфери до політичної – і залишаться там на деякий час. Апелювання до історії не пов’язані із конкретними політичними партіями чи лідерами. Це довгостроковий виклик, який є частиною широкого та глибокого процесу, в якому країни є обопільно залученими й взаємозалежними. Розбудова чи перегляд засад національної ідентичності, до яких Україну значною мірою підштовхнула російська агресія, концентрується сьогодні на етносимволічних елементах, що включають мову, релігію, символи та історичні наративи. Більша увага до історії та залучення історії до національної розбудови запускають сході процеси у сусідніх країнах, включно із Польщею. Крім того, є інші фактори, що сприяють піднесенню чергової хвилі націоналізму у Східній Європі: зростання ксенофобії, сек’юритизація проблеми біженців і т.п. Збільшення популярності правих партій та підвищена увага до історії з боку політичних еліт, скоріше за все, стануть ключовими елементами політичної картини в країнах регіону. Такий розвиток подій, звичайно, збільшить шанси на продовження польсько-українських суперечок щодо історичних питань.
У Польщі й України достатньо спільного потенціалу задля того, щоб впливати на регіональні політичні процеси й формувати новий порядок у сфері безпеки. Цей порядок має бути реалістичним та брати до уваги поточні політичні й геополітичні реалії. Дієве стримування російської загрози, більше уваги з боку ЄС та НАТО до Східної Європи, потужніші інфраструктурні можливості й менше недовіри або історичних спекуляцій – це разом може зробити регіон більш безпечним. В той же час питання, які пов’язані із націоналами ідентичностями, включаючи конфлікти щодо історії, навряд чи зникнуть. Посилення націоналізму буде політичним трендом у Східній Європі протягом кількох років. Польща й Україна мають навчитися з цим жити. Врівноваження питань ідентичності за допомогою взаємовигідної співпраці у різних сферах, впровадження регіональних проектів, що стимулюватимуть спільні зусилля, зосередження на багатосторонніх форматах регіональної співпраці допоможе зменшити ризики, пов’язані із черговою хвилею націоналізму в Східній Європі. Особливу увагу слід приділяти зміцненню демократичних інститутів. Цей виклик є визначальним для України, яка останніми роками вперто тримається у групі «гібридних режимів» Індексу демократій, але це питання є важливим і для інших країн регіону. Більше демократії означатиме менше насильницьких конфліктів, більше розподілу влади, кращий захист для меншин – переваги, що стануть цінними для будь-якої країни Східної Європи.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma