Останнім часом пам’ять про голодомор 1932-1933 рр. в Україні поволі пригасає, зм’якшується, окультурюється. Амплітуда її заширока, хоч результат коливань мінімальний: заперечити, замовчати, не акцентувати на нещодавній політиці і практиці тоталітарного режиму. Так, штучно створений нею ж голодомор не визнавала радянська система, і лише у 2003 році його признала за акт геноциду проти українського народу система нова, «незалежна» і правдолюбна. Нарешті, вже сьогодні безпосередня замовниця «чорних жнив», демократична Росія відмовляється вважати голод в Україні за справу рук своїх історичних... Куди ж, спитаймося, бідному християнинові подітися? Кому викласти святу правду про найчорнішу кривду свого селянського буття?
Звісно, офіційних свідчень тієї доби про голодомор історія нам не залишила. Якщо й були, то у полові історичних канцеляризмів на кшталт «темпи колективізації», «розкуркулення» та «перегини на місцях» чорні зернятка «голоду», «людожерства» й «смерті», висіяні на поталу «дружби народів», розлетілися всепрощенною непам’яттю. Ось чому харківський збірник «Столиця відчаю», в основу якого покладено понад 100 свідчень зацілілих очевидців, важливий для осягнення справжніх причин трагедії, якої зазнала Харківщина.
По-перше, чому саме Харківщина? Мабуть, тому, що саме на цій, «образцово-показательной» території, до якої входили Харківська, Полтавська і Сумська області, і де проживала п’ята частина населення УСРР, Москві було зручно запроваджувати методи терору проти селян України. Себто голодом вчити селян «уму-розуму», як цинічно заявляв тодішній генсек ЦК КП(б)У Станіслав Косіор. В результаті «заходів до посилення хлібозаготівель» утрати столичної на той час Харківщини склали 2 млн. чоловік, тобто від голоду помер кожен третій мешканець села.
По-друге, чи саме хліба, а не втішливого видовища бажала собі партійно-державна Москва? Насправді ж, голод був обраний нею головним інструментом для втілення диявольського плану упокорення українців. Під виглядом «боротьби з куркульством» ламався сільський хребет нації, яка довірилась була російському сусідові щодо власного права на свободу волевиявлення. У такий спосіб організовано відбувалась денаціоналізація суспільства, оскільки спорожнілі села масово заселялись переселенцями з Росії та Білорусії, за що дбав Всесоюзний переселенський комітет, створений в 30-х роках при Раднаркомі СРСР.
Про жахливі «складові» упокорення голодом у цьому документальному збірнику свідчать очевидці. Звичайно ж, їхнє слово важить небагато супроти пізніших офіційних постанов, відмов та заперечень. Що казати, коли навіть на спеціальному засіданні Верховної Ради України зауважувалось лише, як «розглянувши питання про голодомор, ми виконали свій громадянський, патріотичний обов’язок», себто, по суті, вмили руки. Натомість у цій чорній книзі, обрамленій сухими науковими додатками, маємо констатацію фактів, де «напівживі самі повзли на цвинтар», «опухлих скидали під паркани», де «пригощали м’ясом моєї подружки», а «сестру забили людоїди». Вмитися після цього можна хіба що кривавими слізьми відчаю.
Столиця відчаю. Голодомор 1932-1933 рр. на Харківщині вустами очевидців. – Х.: Березіль
Ілюстрація: Валер Бондар
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma