Вступне слово
Глава 1. Подрібнювально-сортувальне відділення та що з ним не так
Глава 2. Місцеві пролетарі, парторг та продавчиня-комсомолка
Глава 3. Парторги та гарні люди
Глава 4. Клуб, спортзал і сауна
Глава 5. Ми підіймаємось
Епілог
Глава 4. Клуб, спортзал і сауна
Поки підготовчі роботи триватимуть, я ще встигну, як і обіцяв, розповісти про шахтний клуб, тобто Будинок культури, сауну та пожежу, що на них сталася.
Клуб – це комусь клуб, а мені – готель. Можливо, мені більше би пасував місцевий гуртожиток, де поселяли відрядних осіб, які не належали до номенклатури; але вечорами й навіть ночами я мусив працювати, що в гуртожитку було неможливо, бо мені б заважали сусіди. Будинок відпочинку з усіма вигодами, який має кожна шахта, міг стати альтернативою, але, як правило, він був номенклатурним привілеєм. Оскільки ж я не належав до номенклатури, то для мене винайшли щось посередині. Головний інженер викликав директора Будинку культури, тобто завідувача клубу, й доручив йому влаштувати мене десь у клубі. Той відвів мене на другий поверх свого закладу й широким жестом запропонував вибрати, що заманеться. Кімнат було багато, але всі вони з тих чи інших причин не годилися для проживання навіть самого невибагливого постояльця. Врешті-решт, я зупинився на спортзалі, який з якихось причин в той час не використовувався за призначенням. Тільки не питайте, з яких. Тридцять років збігло! Дивний вибір, але повірте – то був найкращий варіант. В кутку спортзалу були складені мати – ось і готове ліжко. Простирадло ковдру й подушку – десь роздобув моторний директор. Стіл та стільці я притягнув з якоїсь сусідньої кімнати. Може, моя оселя виглядала й не дуже привабливо, але забезпечувала мінімальні вигоди: імпровізоване ліжко, електричні розетки в тому ж кутку, стіл та пара стільців; шафу й тумбочку заміняли шведська стінка й спортивні бруси; нарешті, необмежений простір на підлозі, де можна розкласти креслення.
Але й це ще не все! На першому поверсі клубу розташовувалася гордість директора, його хобі – справжня фінська сауна. Вся оббита сосновими дошками, вона нагрівалася потужним саморобним електричним обігрівачем із вольфрамової пружини. Обігрівач був обкладений камінням, яке від нього розжарювалось і надовго зберігало високу температуру. Директор готував сауну для себе раз на тиждень (здається щоп'ятниці), а після бані хвалився мені, до якої температури вчора прогрів сухе повітря. З кожним разом він підвищував температуру на декілька градусів і вона давно була вже понад 100ºС. Я теж користався сауною в інші дні тижня, але нагрівав її значно нижче 100º. Якось я помітив, що в одному місці вольфрамова пружина була розташована небезпечно близько від дерев'яної обшивки, і сказав про це директору, але той легковажно відмахнувся. Після цього я тільки й чекав, що відбудеться раніше: чи директор сам себе засмажить після чергового підвищення температури, чи згорить сауна. Звичайно, могло бути й те, й інше разом. Все обійшлося відносно щасливо: директор клубу залишився живим і неушкодженим, але клуб згорів.
Події розгорталися десь так. Моя робота на шахті затяглася. Якось в п'ятницю я поїхав додому в Дніпро на вихідні дні, а коли повернувся, побачив драматичну картину: чепурний та франтуватий ще в п'ятницю клуб стояв чорною обгорілою руїною в понеділок. Почорнілі стіни дивилися на мене сліпими отворами вікон першого поверху. Дах згорів. Спортивний зал – мою тимчасову оселю – полум'я якимось дивом оминуло. Але нестерпно смерділо гаром. Що відбулося? Директор, як завжди, включив обігрівач у сауні та пішов десь у справах, поки температура не сягне чергового рекорду. Хто знає, що було б далі, якби не небезпечна близькість вольфрамової пружини до соснових дощок: можливо, директору містечкового клубу вдалося б таки побити рекорд, що був зафіксований в книзі рекордів Гіннеса; можливо, йому судився не рекорд, а судилося засмажитися в розпеченій сауні, як у духовці. Але сталося те, що сталося – пожежа! І хоч її наслідки були дуже разючими, проте мене більше вразило ставлення до пожежі шахтного начальства. Її, начебто, ніхто й не помітив. Всі прикинулися карлсонами, що живуть на даху: "дрібниці, мовляв, справа житейська!" І найпершим Карлсоном був директор-погорілець. Вже в понеділок він ходив веселий та бадьорий, будував плани майбутнього ремонту, і новій сауні в тих планах призначалася визначна роль. Зізнаюсь, я боявся, що його щонайменше потурять з посади, можливо, навіть змусять сплатити збитки; але єдиною неприємністю, яка спіткала директора, була, схоже, тимчасова втрата сауни.
От чудасія, – думав я: клуб в рази дорожче напівзруйнованої будівлі подрібнювально-сортувального відділення. Проте заради останнього такий аврал: мене викликали з Дніпра, парторга відірвали від партійної роботи, а "загибель" клубу, наче, ніхто й не помітив: "дрібниці, справа житейська!" Але все просто, панове, – клуб не входив до визначального технологічного ланцюжка, взагалі до жодного технологічного ланцюжка. Клуб згорів, а шахта продовжувала працювати, наче нічого й не сталося. Зовсім інша справа з подрібнювально-сортувальним відділенням, але про це я вже писав у главі 1. До того ж, треба врахувати міцну шахтарську дружбу: своїх не здаємо! Втім, це ліпше назвати круговою порукою.
Та це так ... – загальні роздуми. Нікому з конкретних осіб я зла не бажав. Добре, що хоч клуб і згорів, але його директор залишився неушкодженим. Могло бути й гірше, якби навпаки. Сподіваюся, що директор врешті-решт відродив свій клуб зі згарища, створив удосконалену версію сауни та прославився новими температурними рекордами. Але мені це достеменно невідомо, бо наближався вже мій вирішальний і завершальний день – день монтажу підсилювальних конструкцій.
Читайте далі главу 5.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma