Вступне слово
Глава 1. Подрібнювально-сортувальне відділення та що з ним не так
Глава 2. Місцеві пролетарі, парторг та продавчиня-комсомолка
Глава 3. Парторги та гарні люди
Глава 4. Клуб, спортзал і сауна
Глава 5. Ми підіймаємось
Епілог
Селище Софіївка та шахта Карла Маркса. Фрагмент мапи
Глава 5. Ми підіймаємось
От і настав вирішальний останній день ремонтних робіт – монтажу підсилювальних конструкцій, за допомогою яких я збирався вирівняти зруйноване перекриття подрібнювально-сортувального відділення. Якщо не враховувати різні другорядні роботи, то можна сказати, що ремонт мав бути завершений цього ж дня. Бригада була поділена на ланки з двох-трьох осіб. Кожна ланка виконувала своє завдання: деякі з них монтувала додаткові опори на першому поверсі, інші – бандажі на зруйнованих залізобетонних балках, ще інші .... Але й цього досить. Навіщо зайві деталі! Я ходив від одного робочого місця до іншого, підіймався з першого поверху на другий, спускався назад, словом, наглядав за роботою. В приміщенні лунав шалений гуркіт: працювали дробарки, сортувальні машини, конвеєри та інше технологічне обладнання. Через брудні, заплетені багаторічним павутинням вікна денне світло майже не проникало в приміщення. Робочі місця перебували в тьмяному освітленні електричних ламп. Поза острівцями світла все навколо губилось у мороці.
- О! Дивися! Ми підіймаємось! – Раптом пролунав здивований і радісний вигук на другому поверсі.
Я піднявся туди. Двоє робітників закручували гайки на щойно змонтованому бандажі. Бандаж установили на тій самій залізобетонній балці, що була розділена на дві частини похилим перерізом (я говорив про неї в главі 1). Бандаж тепер знову об'єднав дві її половинки, й у міру затягування гайок вона вирівнювалася в пряму лінію. Слідом за балкою почали підійматися вгору раніше просілі ділянки перекриття, вирівнюючися до початкового горизонтального положення. Вони повільно підіймалися вгору разом з обладнанням, що продовжувало працювати, та людьми. Саме цей рух і викликав захоплення та здивування у робітників, що крутили гайки на бандажі в найнижчій точці деформованого перекриття. Мабуть, у них все-таки були сумніви, щодо успіху справи, раз вони здивувалися.
Поки я на другому поверсі радів разом із робітниками вдалому застосуванню бандажів, із першого поверху пролунав ще один здивований вигук, але цього разу зовсім не радісний. Хтось із робітників обурено вилаявся матом. Як було сказано, я досі не чув від них жодної брудної лайки, тому вирішив, що сталося щось надзвичайне, й побіг вниз. В темному кутку, де монтували одну з опор, я побачив робітників, що спантеличено дивилися на домкрати біля неї. Це була не проста опора, а свого роду підіймальний пристрій. Вона мала горизонтальну траверсу (балку), що своїми кінцями спиралася на домкрати, які стояли на фундаменті. Домкрати могли підняти опору й все, що на ній, вгору на потрібну висоту. Потім між базою опори й поверхнею фундаменту забивали сталеві прокладки. Нарешті, по закінченні монтажу, пустоти між прокладками заливали бетоном. Що ж сталося? В пітьмі робітники не помітили, що один із двох домкратів поставили п'ятою не на фундамент, а на базовий лист опори. Тому цей домкрат не підіймав опору, а намагався її розірвати. На щастя, це йому не вдалося. Отже, кожного разу, як робочі пускали в дію домкрати, опора замість того, щоб підійматися вгору, хилилася вбік неправильно встановленого домкрату. Так тривало з пів години, поки не принесли коногонку (шахтарську лампу) та не роздивилися, що сталося. Це був той єдиний випадок, коли я почув матюки від робітників, і про який у главі 2 я обіцяв згодом розповісти. Оце й розповів. Всі ж інші матюки були винятково інтелектуальною власністю парторга шахти, що, безсумнівно, зараховано йому в небесному відділі кадрів.
Епілог
Декілька днів потому рано-вранці я покидав шахту Карла Маркса. Йшов пішки на автобусну станцію з рюкзаком за плечима. Прийдешній день висунув нові виклики перед шахтним начальством. Я став наразі непотрібним, і про мене одразу забули. Ніхто не виголошував прощальних промов, не махав вслід рукою, не пропонував підвезти до станції. Ні, я не скаржуся, бо і для мене виконана робота відійшла в минуле, а натомість разом з новим днем десь попереду маячило невідоме майбутнє. На мене теж чекали нові виклики, нові знайомства, нова робота. Я озирнувся, але замість шахти в очі мені впав погорілий клуб. На мить здалося, що він хоче мені щось сказати. Його пусті віконні зіниці пильно дивилися на мене, ніби віщували щось недобре.
Майбутнє. Ми часто про нього говоримо. Мріємо. Будуємо на нього плани. Але ми не тільки не знаємо напевне, що від нього чекати, ми нічого не знаємо й про його сутність. Що його визначає? Випадковість? Приреченість (зумовленість)? Чи, може, наші зусилля, наш вибір? Наприклад, моє майбутнє (що стало нині, коли я пишу ці рядки, сьогоденням), здається мені, склалося з певної суміші всіх вище перелічених факторів. Як і майбутнє погорільця-директора в давно минулому часі, коли пожежа врятувала його від самоспалення, моє майбутнє в минулому часі теж склалося не найгіршим чином, раз я досі живий.
Насмілюся припустити, що таким же чином склалося й ваше майбутнє, й майбутнє країн, людства, Світу, Всесвіту. От тільки суміші з випадковості, приреченості, особистого вибору – в усіх випадках різні. Єдиного рецепта не існує. Але якщо майбутнє вже склалося, відбулося, то що ж виходить, ми сьогодні все про нього знаємо? Ні! Воно, як сонячний зайчик – здається, ви його вхопили й тримаєте в кулаці, аж раптом він знову маячить десь перед вами. Справді, майбутнє, ставши сьогоденням, перестає бути майбутнім, воно вже минуле майбутнє, а справжнє знову мерехтить десь попереду неясними силуетами.
Та наше особисте майбутнє нікому, крім нас, не цікаве. Тож поговорімо краще про майбутнє селища Карло-Марксове. До речі, його у 2016 році знову перейменували на Софіївку. У майбутньому минулого часу, як ми тепер знаємо, мешканців Софіївки чекали страшні аварії на шахті Карла Маркса з багатьма жертвами; війна, обстріли, пожежі й руїни. Комсомолка-продавчиня привела в селище Карло-Марксове "русский мир" і війну, а дорослі статечні дядечки та тіточки їй не завадили, адже їх це не обходило. Тепер вони живуть під московитською окупацією. Ну що ж, виявляється, й так можна жити. Як сказав один із літературних героїв Достоєвського:
"Ко всему подлец-человек привыкает".
Я покидав шахту Карла Маркса, а за моєю спиною з порожніх віконних отворів згорілого клубу маячив образ її майбутнього, ще неясного, необов'язкового, яке тоді ще могло бути, а могло й не бути, але сьогодні вже стало доконаним фактом. Не знаю, як на цій шахті, але на багатьох інших моя робота й робота моїх колег була нанівець зведена війною. Тепер шахта Карла Маркса і селище Софіївське разом зі своїми мешканцями перебувають на окупованій московитами території.
Звикають.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma