Передмова. Глава 1. Головний спеціаліст Іван Брус
Глава 2. Дивна процесія
Глава 3. Рятівні тріщини і чим все закінчилося
Дивна процесія
Я сказав начальнику, що знайду розв'язок проблеми на місці після огляду конструкцій. І це не ради того, щоб відмовитись від його вказівок. Просто я завжди так робив. Поки не мав у своєму розпорядженні всієї необхідної інформації, я уникав розмов і навіть думок про технічну задачу. Здається, не я один. Під час поїздок на шахти інститутським автобусом головні спеціалісти й технологи зазвичай уникали розмов на професійні теми, залишаючи молодим генерувати ідеї, які, не зважаючи на всю свою різноманітність і свіжість, мали один спільний недолік – вони були непридатними для застосування.
Отже, мені треба було оглянути споруду й там на місці придумати, куди оперти дві стійки копра, бо під ними навколо устя шахтного стовбура був насипний ґрунт десятки метрів завглибшки. Як було сказано, спочатку я поговорив зі своїми колегами. Вони продовжували з'ясовувати стосунки, хоч збоку це виглядало як дружня розмова. Грачов час від часу подавав ідеї, як вийти зі скрутного становища, що сам і створив, а Брус із задоволенням їх розвінчував. Грачов вимагав: запропонуй сам, – а Брус відповідав: не знаю. Вони й мене хотіли втягнути в дискусію, але я сказав, що волів би спочатку розібратися на місці сам. І справді, я не бачив, виходу в залізобетонних конструкціях. Був він чи ні – то не моя область відповідальності. Раз мої колеги-залізобетонники його не знаходили, то залишалося вважати, що нема. Що ж до металевих конструкцій, то тут вже вони мали лише початкові уявлення (хоч самі про це були іншої думки) й нічим не могли мені допомогти. Тому я залишив їх дискутувати далі, а сам пішов на об'єкт. Там на мене чекав сюрприз.
Біля злополучного копра зібралася майже вся керівна верхівка шахти. Перелічити присутніх не берусь, бо було це давно, ще у вісімдесяті. Їх товариство було мені зовсім небажане, бо мав необхідність подумати на самоті. Але ж це було шахтне начальство і це була їх шахта. Не міг же я розпустити їх сходку! Довелося терпіти. Збоку, мабуть, це виглядало кумедно, схоже на якусь процесію. Я йшов попереду як шаман. Замість бубна й калатала у мене був складний залізний метр і молоток. Я мовчав, лише в голові у мене з незбагненою швидкістю крутилися думки за схемою: "А що як ... Ні! Не можна, бо ...". З процесії ж, що рухалася за мною, як ритуальні заговори, час від часу лунали пропозиції: "А можна так ...". Щоб не бути нечемою, мені доводилось цим зовнішнім голосам також відповідати: "Не можна, бо ...". На щастя, проблема була не настільки важкою, щоб супроводжуючий хор міг завадити мені її вирішити. Проте, щоб ухвалити остаточний розв'язок, мені потрібно було найперше десь сісти й накидати ескізи, а по-друге, обстежити устя шахтного стовбура та верхню частину самого стовбура під ним. То ж я хотів по-англійськи зникнути, не прощаючись. Але супроводження мене не відпускало, аж поки не змусило сказати, що я придумав. І як тільки я сказав, тут же хтось із них став наполягати, що він перший це запропонував. Ну пам'ятаєте – одне з "а можна так ..."? Я не став претендувати на своє авторське право, й щасливий "винахідник", мабуть, довго принагідно розповідав про свій "винахід". Домовившись назавтра про огляд устя, я, нарешті, пішов у готель, щоб зробити попередні ескізи. Там я зустрів своїх колег, які вже втомилися з'ясовувати стосунки й мирно теревенили про всяке різне. Я приєднався до них і між іншим запропонував завтра оглянути устя. Їх участь була цілком логічною, адже воно було залізобетонне. Спочатку мої колеги відмовились. Кому захочеться добровільно лізти в те пекло! Холодне й брудне, в якому постійно гудів вітер і ревів потужний вентилятор, а в розрідженому ним повітрі, що рухалося з ураганною швидкістю, крутився вугільний та породний пил, забиваючи легені й очі. Але коли Брус зрозумів, що я все одно туди полізу, то згодився першим. Не схотів, мабуть, щоб я без нього оглядав його конструкцію. Тоді знехотя погодився й Грачов.
Отже, до завтра, шановний читачу! Запрошую й тебе відвідати разом із нами шахтний стовбур. От тільки завтра – це за мемуарами. А насправді, пройде декілька днів, може тиждень, поки я напишу, що було завтра.
Читайте далі главу 3.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma