Enigma Enigma

Олекса Доніч

2021-11-10 09:31:24 eye-2 3274   — comment 0

Пришестя Люципера


В останню ніч квітня в прибутковому будинку Перцевича бачили привида. Про це розбазікалася з молочницею прислуга з будинку №65 по Кузнецькій вулиці, який якраз навпроти майже замка чи то з трьома, чи то з чотирма поверхами. Той замок збудував присяжний повірений Перцевич, щоби приманити багатеньких жильців, як мисливець приманює на чучело диких качок.

Прислузі за примару нашепотіла покоївка з квартири на першому поверсі готичної химери, котра дізналася це від двірника,  якому все розповів панок напідпитку з четвертого поверху, почавши з запитання: “А чєго ето, Сємєн, у тєбя прівідєнія і чєрті шастают по дому, акі коти в мартє? Гик, пардон”, на що замислений двірник відказав: “Кому й кішка — привид”. Панку така відповідь не дуже сподобалася, тому далі він докладно розповів усе, що бачив і думає щодо примар, привидів та інших почвар, тим паче Семена.

До вечора за появу химери в Перцевича знали всі молочниці міста, а наступного ранку — вся славна Полтава. П’ятдесят тисяч християнських душ, а також багато відвідувачів розкішної хоральної синагоги на Іванівській вулиці, гомоніли за нечисту силу.  Міщани, чиновники, присяжні повірені, аптекарі, крамарі, годинникарі,  робітники залізничних майстерень, винокурень, млинів, цегляних заводів та їхні чималенькі родини гули, мов розбурхані бджоли, обговорюючи ледь не пришестя самого Люципера, що показав себе за тиждень до Великодня.

Тіточка в очіпку, ставлячи горщик молока на стіл і поводячи дебелими стегнами, які щільно обтягнула строката плахта, казала своєму Миколі Васильовичу, що саме смалив на ґанку міцний тютюн і схвально дивився на вже розквітлий позаду побіленої хати садок із невеличких абрикос і вишень: 

— Ой, лишенько, що ж то воно робиться у світі, коли вже й на Великдень чорти  в людей спокій крадуть.

Микола Васильович, маючи на думці “от невгамовні баби, уже й покурити спокійно не дають”, роздратовано відповідав:

— Чи не оказія! Ось мій дід колись чорта підкував на Святий вечір. Але це, мабуть, була легка справа, бо чорт проти відьми — наче собака проти вовка. Тому нічого у світі  більш небезпечного за ваше жіноче плем’я немає.

Робітник майстерень, отримуючи зранку від дружини шмат сала з чорним хлібом і цибулею на робочий обід, вислуховував у додаток історійку про примару в Перцевича, але лише посміхався:

— Та й біс із тими багатіями, хоча б їх усіх чорти в пекло утягли. Багатій із воза — воляці легше. Поміркуй сама, хіба ж ревуть воли, як ясла повні? А з нашими глитаями будеш ревіти на повний голос від голоду, ще й працювати змусять наче вола, від сходу до глупої ночі.

Старий ребе, витираючи долонею крапельки молока з вусів, розповідав жінці:

— Міркую собі, що ж це вони варнякають! — а жінки на площі все голосніше репетують, немов ті горобці. — Еге ж,  думаю, нечиста сила! І мені спливають на думку мерці, відьми, домовики, вовкулаки. Як там написано в Біблії: “Кому життя, а кому смерть”.

Сухорлява вчителька гімназії скаржилася підсліпуватому, сутулому чоловікові, колезькому реєстратору:

— Василю Івановичу, зовсім у нас народ темний, бо такі дурниці розказує, що анітрохи не дивно чому він такий бідний.

Чоловік, задумливо дивлячись на неї поверх окулярів, промовляв: 

— Полтава — це чарівний, чаклунський край, серденько. Тут усе може бути. До того ж, хто його знає — усе ж таки Вальпургієва ніч була, та й Гоголь не з пальця висмоктав свої диканські вечори.

Навіть дружина віце-губернатора прохала свого чоловіка: 

— Андрію Петровичу, скажіть, будь ласка, митрополитові, нехай батюшки спробують заспокоїти народ перед святом, бо гуде від тих містичних пліток, як рій у вулику.

На що той, неабияке цабе, непоспіхом розгладив пишні бакенбарди, крекнув та нічого не відповів.

Тим часом собаки поруч із будинком Перцевича почали вити, коти — нявкати. Коні  навідріз відмовлялися рухатися, перелякано пряли вухами та іржали, тож візникам доводилося злазити і проводити їх біля будинку за повід, поминаючи всіх чортів і їхню матір незлим тихим словом. 

Велика зграя гайвороння оселилася на даху будинку й часто, немов за чиєюсь зловісною командою, здіймалася та кружляла голосним чорним виром. Згодом, знову неначе по команді, стрімко сідала на дах. Від цього видовища забобонні бабусі хрестилися і били поклони так, що очіпки спадали, а дідусі казали малим дітлахам, що то “Сатана своє військо муштрує”. Люди подейкували, що будинок стоїть на місці виходу з того самого підземелля, яким чорти пробираються в наш світ, щоби творити зло.

І лише одна жива полтавська душа нічого не чула за чортячі підступи та страхи городян. Присяжний повірений Перцевич того ранку лежав напівроздягнений на канапі й боявся розплющити очі. Йому було невимовно соромно перед усім світом. Найогидніше, що, як він не намагався пригадати, причина сорому залишалася незрозумілою, хоча світ неабияк образився на Перцевича, бо півночі крутився в його голові, немов скажений собака за своїм хвостом.

Зненацька двері рипнули й біль мов голкою проштрикнув скроні страдника. У ту ж мить Перцевич дещо пригадав, а потім застогнав від хвилі ще більшого стиду. Чорт його поплутав після відвідування прем’єри в нашвидкуруч збудованому в Корпусному саду під патронатом дружини губернатора літньому театрі запросити до ресторану кількох молоденьких артисток та знайомих молодиків-театралів із гарних родин. Спочатку все було добре: шампанське, сміх, танці, а потім навіщось йому, старому дурню, закортіло позмагатися з молоддю та випити пляшку міцного портвейну. Пригадати, що було після того, Перцевичу поки не вдавалося.

Найгірше, що все це бачили з сусіднього столику відомий белетрист Іван Бунін та журналіст Дмитро Іваненко, що завжди пише театральні рецензії у свій “Полтавський вісник”. Обов’язково ж напише під псевдонімом Попович, щоб ніхто не поцілив у відповідь каменюкою в здоровенного лоба, щось на кшталт “украшєнієм послєтєатрального вєчєра стало виступлєніє господіна Пєрцєвіча в сопровождєніі молодих німф на тєррасє рєсторана городского сада”, чортів писака. А Бунін ще й у якомусь оповіданні поглузує, виведе в образі старого сатира та розкаже всім своїм друзям з якого дурня він так посміявся. А ті розплещуть це на весь білий світ, що в очі пристойним людям буде соромно дивитися.  Ганьба ж яка!

Високі двері розчинилися і зайшла покоївка Ганна та подала, як її навчив колись сам Перцевич, великий кухоль із шипучим кисло-солодким пійлом. Присяжний повірений, кривлячись, випив усе до самісінького дна. У голові почало прояснятися, бо ще батьківський рецепт шипучої суміші з м’якої полтавської води, яблуневого оцту, грудки брунатного цукру і пари ложок соди діяв бездоганно.

— Павле Олексійовичу, вам зранку принесли термінову телеграму, — мовила Ганна.

— От дурепа, що ж ти мовчала! — вигукнув спересердя страдник. — Давай швидше сюди.

Заплилі, почервонілі очі Перцевича стрімко пробігли приклеєну до аркуша паперу телеграфну стрічку. Потім ще раз і ще, а потім Перцевич помітно зблід і озирнувся загнаним вовком.

За вікнами, під ніжним мов щічки усміхненого немовляти небом, розквітали до свята сади. На Івановій горі гетьманський собор виблискував щирим золотом. Біля річки Ворскли зеленіли радісні луки, за ними тягся в прозору далечінь степовий схил.....

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma