Після Чорнобильської катастрофи у квітні 1986 року в степах України гостро постала проблема питної води, яка подавалася в основному із Дніпра. У Вільнянську, що поблизу Запоріжжя, вирішили пошукати питну воду у підземних горизонтах і за цю справу взявся завод ім. Т. Г. Шевченка, який за свої кошти найняв геологів для розвідки. Але пошуки питної води були марними, потужний гранітний щит перекривав доступ до підземних горизонтів.
Ось тоді у директора заводу Сироти М. І. виникла ідея використати сприятливий час, за яким Москва, з якої по телефону відбувалися експерименти з четвертим реактором ЧАЕС, намагалася швидко залагодити проблему і не шкодувала коштів на ліквідацію наслідків. Основою ідеї була все та ж вода, але вже із невеликої річечки Вільнянки, яка була перегороджена мережею ставків і колись, у дореволюційні часи, з неї брали чисту питну воду. Вирішили очистити русло річки і всі ставки вздовж усієї річки. Завезли навіть земснаряд і почали чистити перший ставок поблизу Вільнянська.
Але. По руслу ріки колгоспи ставили свої ферми прямо на березі ріки, аби мати менше мороки з питною водою для худоби. Крім того, в погоні за відсотками для «виконання планів партії» додатково орали землі навколо ставків і ледь не впритул до русла річечки (чим, між іншим, і погубили колись величеньку річку Терсу). Тобто, для реалізації своєї ідеї Сироті необхідно було переконати районних та обласних партійних функціонерів в доцільності відродження малих річок. Але.
На заваді реалізації ідеї повстали амбіції партійних функціонерів районних та обласних рівнів, які вирішили показати, хто насправді є господарем Вільнянщини.
Проблемою номер один стало те, що завод ім. Т. Г. Шевченка був не просто військовим підприємством із системи ВПК СССР, а передовим у своїй галузі виробництва, за що неодноразово нагороджувався «червоними прапорами міністерства машинобудування СССР». Тобто, директор заводу автоматично виходив з-під влади районних та обласних партійних функціонерів. Маючи солідні фінансові фонди, завод розбудовував Вільнянськ і активно допомагав колгоспам району, а директор заводу користувався беззаперечним авторитетом.
Якщо на килимі всі дружно погоджувалися з ідеєю Сироти по відродженню малих річок Вільнянщини і цим само забезпечити Вільнянськ та район чистою водою, то під килимом почалась запекла війна «за владу у районі», за «пабєду любой цєной»…
Могутній партійний апарат взяв гору. Земснаряд, дочистивши один-єдиний ставок (сьогодні відомий як Дробахівський і улюблене місце риболовів), був розібраний і відправлений назад у Запоріжжя, а річка і решта ставків так і залишились у плачевному стані… До сьогодні… А згодом у відставку був відправлений і директор заводу Сирота Микола Іванович…
…Мандруючи Україною, ледь не в кожному селі можна побачити яскравий і дорогий транспарант «Я люблю …» на фоні якогось не менш дорогого пам’ятника чи фонтана… І занехаяні вулиці з купами сміття та бур'янами…
Ще у більш плачевному стані є дороги до сіл чи невеликих містечок України…
Життя закінчується за межами обласного центру…
…Так, сьогодні в Україні гримить кривава війна.
Але ще гучніше гримлять амбіції деяких політиків, які заради «пабєди любой цєной», прикриваючись барвистими і дорогими гаслами «Я люблю …», намагаються повернути Україну в минуле…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma